Як учений із Одеси врятував XX століття від чуми та холери. Нарис біографії та наукової діяльності Володимира Хавкіна

П’ятий нарис із серії «Творці» при­свя­че­ний Володимиру Хавкіну, твор­це­ві пер­ших ефе­ктив­них вакцин від холе­ри та чуми. Наприкінці ХІХ сто­лі­т­тя Хавкін про­вів пер­шу масо­ву вакци­на­цію Індії. Його лабо­ра­то­рії роз­ро­би­ли та виро­би­ли деся­тки міль­йо­нів доз про­ти­хо­лер­ної та про­ти­чум­ної вакцин. У про­е­кті «Творці» спіль­но з RASA (Russian-American Science Association) T-invariant за під­трим­ки Richard Lounsbery Foundation про­дов­жує публі­ка­цію серії біо­гра­фі­чних нари­сів про вихід­ців з Російської імпе­рії, які зро­би­ли зна­чний вне­сок у сві­то­ву нау­ку та техно­ло­гії, про тих, кому ми зобо­в’я­за­ні нашій новій реальності.

Наприкінці 50-х років нобе­лів­ський лау­ре­ат Зельман Ваксман, тво­рець стре­пто­мі­ци­ну, напи­сав кни­гу про Володимира (Вальдемара) Хавкіна. Він писав із вдя­чні­стю та спів­чу­т­тям про пошук та від­кри­т­тя, про най­важ­чу польо­ву робо­ту Хавкіна в Індії, про помил­ки та зви­ну­ва­че­н­ня, вису­ну­ті про­ти Хавкіна. Ваксман розу­мів Хавкіна, мабуть, як ніхто інший. Ця кни­га і ста­ла осно­вою нашо­го нарису.

Україна. Одеса. Ранні роки

Володимир Аронович Хавкін (Вальдемар Мордехай Вольф Хаффкін) наро­див­ся 3 бере­зня 1860 (за ста­рим сти­лем) або 15 бере­зня за новим в Одесі в Російській імпе­рії в сім’ї Аарона і Розалії (уро­дже­ної Ландсберг) Хавкіних. Батько Володимира Хавкіна похо­див із єврей­ської купе­цької сім’ї та був вихо­ва­ний у дусі захі­дної куль­ту­ри. Він був осо­бли­во релі­гій­ний, але хло­пчик з дитин­ства вві­брав прин­ци­пи і осно­ви юда­ї­зму. Мати помер­ла, коли Володимир був ще зов­сім дити­ною. Сім’я пере­їха­ла до Бердянська, що на Азовському морі, де його батько пра­цю­вав учителем.

Спочатку Володимир отри­му­вав осві­ту вдо­ма, а 1870-1872 роках, у місце­вій шко­лі. У віці 12 років він всту­пив до Бердянської гім­на­зії. Тут хло­пець дося­гав успі­ху як в спор­ті, так і в інших дисци­плі­нах, а осо­бли­во в при­ро­дни­чих нау­ках. У 1879 році він закін­чив гім­на­зію та всту­пив на при­ро­дни­чий факуль­тет Новоросійського уні­вер­си­те­ту в Одесі. Його батько був над­то бідний, щоб утри­му­ва­ти юна­ка у вели­ко­му місті. На допо­мо­гу Володимиру при­йшов стар­ший брат, який давав йому 10 кар­бо­ван­ців на місяць. Університет пла­тив сво­го роду сти­пен­дію, тоб­то вида­вав 20 копі­йок на день на їжу. Хавкіну цьо­го виста­ча­ло, щоб якось зво­ди­ти кін­ці з кін­ця­ми. Він був захо­пле­ний нау­кою і з ран­ньої юно­сті спов­не­ний спів­чу­т­тя до людей. Це визна­чи­ло його життя.

В уні­вер­си­те­ті Хавкін займа­є­ться фізи­кою, мате­ма­ти­кою та зоо­ло­гі­єю. Незабаром його учи­те­лем став Ілля Мечников, який на той час був про­фе­со­ром зоо­ло­гії Новоросійського уні­вер­си­те­ту. І сту­дент також вирі­шив ста­ти зоо­ло­гом. Але його хви­лю­ва­ла не лише наука.

1 бере­зня 1881 року чле­на­ми рево­лю­цій­ної орга­ні­за­ції «Народна воля» було вби­то царя Олександра II. 18 бере­зня 1882 року в Одесі на Миколаївському буль­ва­рі наро­до­во­лець Микола Желваков впри­тул застре­лив вій­сько­во­го юри­ста гене­рал-майо­ра Василя Стрельнікова. Підготовкою вбив­ства займа­ла­ся відо­ма рево­лю­ціо­нер­ка, член Народної волі Віра Фігнер.

У діяль­но­сті «Народної волі» в Одесі бра­ли участь сту­ден­ти Новоросійського уні­вер­си­те­ту. Існують відо­мо­сті, які заслу­го­ву­ють на ува­гу, що Хавкін теж був пов’я­за­ний з «Народною волею», тому був заа­ре­што­ва­ний і якийсь час про­вів у в’я­зни­ці (Про це пише біо­граф Хавкіна Марк Поповський у кни­зі «Доля докто­ра Хавкіна» (1963)).

Консервативний режим ново­го царя Олександра III вжив жорс­тких захо­дів для при­ду­ше­н­ня теро­ри­сти­чно­го руху в уні­вер­си­те­тах і по всій кра­ї­ні. Багато сту­ден­тів було заа­ре­што­ва­но і засла­но, деяких стра­че­но (Микола Желваков був пові­ше­ний за ріше­н­ням вій­сько­во­го суду через 4 дні після вбив­ства Стрельнікова).

Головних «вин­них» у сму­ті уряд і наро­дні маси від­шу­ка­ли досить швид­ко – ними вияви­ли­ся «жиди». В Одесі роз­по­ча­ли­ся єврей­ські погро­ми. (У 1887 році було вве­де­но «від­со­тко­ву нор­му» для євре­їв у гім­на­зі­ях та уні­вер­си­те­тах: євре­їв у цих навчаль­них закла­дах не могло бути біль­ше пев­ної час­тки. Хавкіна це обме­же­н­ня тоді не тор­кну­ло­ся, але воно силь­но впли­ну­ло на жит­тя бага­тьох інших євре­їв, у тому числі Зельмана Ваксмана).

Чиновники, пре­са та сту­дент­ські орга­ні­за­ції роз­по­ча­ли пла­но­мір­ну ата­ку не лише на окре­мих євре­їв, а й на цілі гро­ма­ди, які були назва­ні голов­ною при­чи­ною всіх бід, що спі­тка­ли Російську імпе­рію. Багато сту­ден­тів-хри­сти­ян в уні­вер­си­те­тах ство­рю­ва­ли май­же воєн­ні об’­єд­на­н­ня, які здій­сню­ва­ли напа­ди на євре­їв та під­бу­рю­ва­ли до погромів.

Для захи­сту від погро­мів євреї, не над­то роз­ра­хо­ву­ю­чи на допо­мо­гу вла­ди, орга­ні­зу­ва­ли само­обо­ро­ну. 3-5 трав­ня 1881 року, коли в Одесі роз­по­чав­ся погром, само­обо­ро­на дія­ла досить успі­шно. Але полі­ція не лише не захи­ща­ла євре­їв, а заа­ре­шту­ва­ла близь­ко 150 уча­сни­ків само­обо­ро­ни. Серед заа­ре­што­ва­них був Володимир. Він був схо­пле­ний із револь­ве­ром у руці. Взагалі-то зброї у само­обо­ро­ни було мало, в основ­но­му, соки­ри, кий­ки і залі­зні пру­ти. Те, що Хавкін мав револь­вер, можна вва­жа­ти непря­мим під­твер­дже­н­ням його зв’яз­ку з «Народною волею»: у про­фе­сій­них рево­лю­ціо­не­рів зброя була. Після аре­шту ситу­а­ція для хло­пця була дуже важ­кою. Йому загро­жу­ва­ла не лише засла­н­ня. Але його вря­ту­вав учитель.

Професор Мечников дізнав­ся про арешт і одра­зу ж при­йшов на допо­мо­гу учню. Мечников висту­пав свід­ком захи­сту. Його авто­ри­тет був настіль­ки вели­кий, що про­фе­со­ру вда­ло­ся вря­ту­ва­ти Хавкіна від пере­слі­ду­вань вла­ди. І сту­дент не тіль­ки вийшов на волю, але й зали­шив­ся в уні­вер­си­те­ті та 1883 року отри­мав диплом. Він пред­ста­вив диплом­ну робо­ту із зоології.

В резуль­та­ті гонінь і обме­жень, що вво­дя­ться, поча­ла­ся масо­ва емі­гра­ція євре­їв з Російської імпе­рії, осо­бли­во часто вони виїжджа­ли до США. Але Хавкін вирі­шив зали­ши­ти­ся в Одесі та готу­ва­ти­ся до нау­ко­вої кар’єри.

Одеса на той час була одним із най­біль­ших сві­то­вих цен­трів мікро­біо­ло­гії. Там пра­цю­вав не лише вчи­тель Хавкіна, нобе­лів­ський лау­ре­ат Ілля Мечников, а й епі­де­міо­лог Микола Гамалея, та мікро­біо­лог Олександр Безредка (він потім плі­дно пра­цю­вав із Мечниковим в Інституті Пастера в Парижі), та бага­то інших. Саме в Одесі в 1882 році Мечников від­крив яви­ще фаго­ци­то­зу, а на з’їзді росій­ських дослі­дни­ків при­ро­ди і ліка­рів 1883 року висту­пив зі сво­єю зна­ме­ни­тою допо­від­дю про захи­сні сили орга­ні­зму. Так була засно­ва­на одна з най­ва­жли­ві­ших сьо­го­дні біо­ло­гі­чних наук - іму­но­ло­гія. 1886 року Мечников і Гамалея орга­ні­зу­ва­ли в Одесі пер­шу за межа­ми Франції Пастерівську стан­цію (Одеську бакте­ріо­ло­гі­чну станцію).

Після отри­ма­н­ня дипло­му Володимир Хавкін всту­пив на робо­ту до Зоологічного музею Одеси, де про­вів насту­пні п’ять років (1883-1888). Оскільки він від­мо­вив­ся прийня­ти хре­ще­н­ня, він не міг роз­ра­хо­ву­ва­ти на про­фе­сор­ську поса­ду, але йому було нада­но лабо­ра­то­рію, обла­дна­ну спе­ці­аль­но для його робо­ти. У цей пері­од Хавкін опу­блі­ку­вав п’ять важли­вих нау­ко­вих праць, при­свя­че­них хар­чу­ван­ню та спад­ко­вим хара­кте­ри­сти­кам одно­клі­тин­них орга­ні­змів. Він брав участь у пере­кла­ді з німе­цької мови на росій­ську тра­ктат Клауса із зоо­ло­гії. Він став справ­жнім вченим.

Але обме­же­н­ня, вве­де­ні для євре­їв, ста­ва­ли деда­лі жорс­ткі­ши­ми, ака­де­мі­чна кар’є­ра була для Хавкіна закри­та. В 1888 році від­бу­ла­ся подія, яка все вирі­ши­ла для моло­до­го вче­но­го: його улю­бле­ний вчи­тель, Ілля Мечников, поїхав пра­цю­ва­ти в інсти­тут Пастера в Парижі.

За сло­ва­ми дру­жи­ни Мечникова Ольги вели­кий уче­ний пояснив при­чи­ну сво­го від­’­їзду: «Саме в Парижі мені вда­ло­ся, наре­шті, зайня­ти­ся чистою нау­кою без будь-якої полі­ти­ки та гро­мад­ських обо­в’яз­ків. У Росії ця мрія не могла здій­сни­ти­ся через пере­шко­ди звер­ху, зни­зу і з усіх боків. Можна поду­ма­ти, що час нау­ки в Росії ще не настав. Я так не вва­жаю. Навпаки, я вва­жаю, що нау­ко­ва робо­та необ­хі­дна Росії, і щиро бажаю, щоб у май­бу­тньо­му умо­ви ста­ли більш сприятливими».

Еміграція

Спочатку Хавкін вибрав Швейцарію. Туди виїжджа­ли бага­то євре­їв з Російської імпе­рії для здо­бу­т­тя уні­вер­си­тет­ської осві­ти та робо­ти в галу­зі при­ро­дни­чих наук і меди­ци­ни. В 1888 році моло­дий чоло­вік був при­зна­че­ний аси­стен­том з фізіо­ло­гії про­фе­со­ра Морріса Шиффа на меди­чно­му факуль­те­ті Женевського університету.

Зельман Ваксман зга­дує, як май­же через 40 років від­ві­дав Женевський уні­вер­си­тет. Він гово­рив з про­фе­со­ром цьо­го уні­вер­си­те­ту Ріхардом Шодатом, і той роз­по­вів йому, що до рево­лю­ції 1917 року 90% сту­ден­тів швей­цар­ських меди­чних шкіл ста­но­ви­ли росій­ські євреї. Звісно, не від хоро­шо­го жит­тя так скла­ло­ся. Але то був шанс.

Хавкін про­жив у Швейцарії рік. Хоча все начеб­то скла­да­ло­ся непо­га­но, у сві­ті було лише одне місце, де він хотів пра­цю­ва­ти, це Інститут Пастера. І 1889 року Володимир поїхав із Женеви до Парижа. Там пра­цю­вав його вчи­тель, Ілля Мечников, там пра­цю­вав Луї Пастер, там була най­пе­ре­до­ві­ша наука.

Хавкіна дуже ціка­ви­ли робо­ти, що про­во­дя­ться в Парижі щодо вини­кне­н­ня захво­рю­вань люди­ни і тва­рин під впли­вом мікро­бів і ство­ре­н­ня вакцин для захи­сту люди­ни і тва­рин від бакте­рі­аль­них інфе­кцій. І саме на цьо­му нау­ко­во­му полі він досяг зго­дом вида­тних успіхів.

Але пер­шим при­зна­че­н­ням Хавкіна в Інституті Пастера була поса­да помі­чни­ка бібліо­те­ка­ря. Рано-вран­ці до від­кри­т­тя бібліо­те­ки і пізно вве­че­рі після її закри­т­тя Хавкін міг пра­цю­ва­ти в лабо­ра­то­рії Еміля Ру. Його єди­ним захо­пле­н­ням на той час, окрім робо­ти та книг, була скри­пка. Любов до музи­ки моло­до­го нау­ков­ця зна­йшла спів­чу­т­тя серед інших оде­ських емі­гран­тів. Любив його послу­ха­ти й сам Мечников.

Хавкін пра­цю­вав в Інституті Пастера над най­про­сті­ши­ми Paramecium (інфу­зо­рія-туфель­ка). Він дослі­джу­вав при­ро­ду інфе­кцій­но­го захво­рю­ва­н­ня цих най­про­сті­ших. 1890 року уче­ний опу­блі­ку­вав робо­ту, при­свя­че­ну цим дослі­дже­н­ням, у жур­на­лі Annales de l’Institut Pasteur. Ці дослі­дже­н­ня при­ве­ли його до вивче­н­ня при­ро­ди ада­пта­ції до сере­до­ви­ща в інфу­зо­рій та бакте­рій, резуль­та­том чого ста­ла ще одна нау­ко­ва робо­та під назвою «Внесок у вивче­н­ня іму­ні­те­ту» (1890).

У цей час Хавкіним було про­ве­де­но дослі­дже­н­ня черев­но­го тифу. Мечников наго­ло­шу­вав на даній робо­ті, де Володимир пока­зав, що різні фор­ми тифо­зної пали­чки «при­сто­со­ву­ю­ться до жит­тя у водя­ни­сто­му вмі­сті ока кро­ли­ка, але гинуть при рапто­во­му пере­не­сен­ні в буль­йон, який рані­ше був гар­ним сере­до­ви­щем для їхньо­го зро­ста­н­ня. Тифозна пали­чка, що зви­кла жити в буль­йо­ні, швид­ко гине при пере­не­сен­ні в кро­в’я­не сере­до­ви­ще, але, посту­по­во ада­пту­ю­чись до тако­го сере­до­ви­ща, росте в ньо­му навіть кра­ще, ніж у буль­йо­ні». Потім Хавкіну зна­до­бля­ться його зна­н­ня з виро­щу­ва­н­ня куль­тур у різних сере­до­ви­щах. Бо доля скла­ла­ся так, що все, чим він займав­ся, було під­го­тов­кою до голов­ної спра­ви його жит­тя - ство­ре­н­ня вакцин.

Початок досліджень холери

І його вла­сні дослі­дже­н­ня та все нау­ко­ве ото­че­н­ня в Інституті Пастера при­зве­ли до того, що Хавкін заці­ка­вив­ся холерою.

Роберт Кох, зна­ме­ни­тий німе­цький бакте­ріо­лог у 1883 році виру­шив до Єгипту та Індії, де йому вда­ло­ся виді­ли­ти чисту куль­ту­ру “холер­но­го вібріо­на” або Vibrio cholerae, що, як був упев­не­ний сам Кох, і є при­чи­ною захво­рю­ва­н­ня. Теорію Коха прийня­ли дале­ко ще не всі вче­ні, але тіль­ки не в Інституті Пастера: тут Коха під­три­му­ва­ли і холер­ний вібріон дослі­джу­ва­ли всер­йоз. Долучився до цих дослі­джень і Володимир Хавкін.

Спочатку він про­де­мон­стру­вав, що під час про­хо­дже­н­ня через мор­ських сви­нок холер­ний вібріон збіль­шує свою віру­лен­тність, що є важли­вим аргу­мен­том на користь інфе­кцій­ної при­ро­ди захво­рю­ва­н­ня. Потім Хавкіну вда­ло­ся отри­ма­ти осла­бле­ний пре­па­рат, виро­щу­ю­чи вібріон у стру­ме­ні повітря.

У 1892 році Хавкін опу­блі­ку­вав неве­ли­ку робо­ту про холе­ру у мор­ської свин­ки, де опи­сав свій новий метод; того ж року була опу­блі­ко­ва­на ще одна замі­тка про холе­ру на кро­ли­ку та голу­бах. В резуль­та­ті щепле­н­ня тва­ри­нам спо­ча­тку осла­бле­но­го пре­па­ра­ту, а потім вве­де­н­ня їм більш віру­лен­тної куль­ту­ри було отри­ма­но висо­кий рівень імунітету.

Фактично, Вольдемар Хавкін уже все зро­бив. Теорію про­ти­хо­лер­ної вакци­ни було ство­ре­но. Він навчив­ся поси­лю­ва­ти вібріон, тоб­то збіль­шу­ва­ти його кон­цен­тра­цію мето­дом паса­жу, та посла­блю­ва­ти куль­ту­ру, виро­щу­ю­чи її на від­кри­то­му пові­трі (нада­лі вче­ний вико­ри­сто­ву­вав нагрі­ва­н­ня для осла­бле­н­ня культури).

Щеплення осла­бле­ною вакци­ною «запу­скає» робо­ту іму­ні­те­ту, а дру­ге щепле­н­ня його поси­лю­ва­ло (це сво­го роду «бустер­на» вакци­на­ція). На тва­ри­нах все вийшло. Але як це було дале­ко до реаль­но­го вико­ри­ста­н­ня вакци­ни на людині!

Успіхи, дося­гну­ті моло­дим нау­ков­цем, настіль­ки вра­зи­ли Пастера, що коли принц Дамруї, брат коро­ля Сіама, зате­ле­фо­ну­вав до Інституту і попро­сив Пастера дати йому засіб від холе­ри, зна­ме­ни­тий уче­ний звер­нув­ся без­по­се­ре­дньо до Хавкіна.

У 1892 році Пастер звер­нув­ся до росій­сько­го уря­ду з про­ха­н­ням дозво­ли­ти випро­бу­ва­ти метод в Російській імпе­рії, де в той час люту­ва­ла холе­ра, але про­ха­н­ня було від­хи­ле­не. Епідемія роз­ро­ста­ла­ся і в 1893 при­йшла до Санкт-Петербурга. 1 листо­па­да 1893 року від холе­ри помер Петро Ілліч Чайковський. Можливо, якби росій­ська вла­да при­слу­ха­ла­ся до Пастера і Хавкіна і поча­ла вакци­на­цію вча­сно, вда­ло­ся б вря­ту­ва­ти бага­тьох людей. І Чайковський про­жив би ще бага­то років.

У 1892 Хавкін був при­зна­че­ний на дослі­дни­цьку поса­ду в Інституті Пастера і про­дов­жу­вав займа­ти­ся холерою.

У цей час в Індії та Індокитаї поча­ла­ся епі­де­мія холе­ри (п’я­та за ХІХ сто­лі­т­тя). Звідти хво­ро­ба поши­ри­ла­ся по всій Азії та вже загро­жу­ва­ла євро­пей­ським країнам.

В 1890 іспан­ський бакте­ріо­лог Хайме Ферран-і-Клуа, від­штов­ху­ю­чись від ідей Пастера про іму­ні­за­цію орга­ні­зму шля­хом вве­де­н­ня осла­бле­них або мер­твих мікро­бів, що викли­ка­ють інфе­кцію, спро­бу­вав ство­ри­ти вакци­ну від холе­ри з вико­ри­ста­н­ням живої куль­ту­ри. Але пові­дом­ле­н­ня Феррана про ство­ре­н­ня про­ти­хо­лер­ної вакци­ни було запе­ре­че­но. Він не зміг роз­ро­би­ти пра­виль­ні дозу­ва­н­ня і в резуль­та­ті часті­ше спри­чи­няв холер­ну інфе­кцію сво­єю вакци­на­ці­єю, ніж захи­щав від хво­ро­би. Чого не вмів Ферран та що вмів Хавкін: кон­тро­лю­ва­ти силу вакцини.

Крім того, Ферран зустрів сер­йо­зний опір з боку цер­ков­ної вла­ди, яка була про­ти вакци­на­ції в прин­ци­пі. Аргументи анти­ва­ксе­рів ми всі добре зна­є­мо щодо нещо­дав­ньої пан­де­мії COVID-19. За сто років вони змі­ни­ли­ся мало. Пастер писав, що дока­зів пра­кти­чної кори­сті Ферранової вакци­ни не існує.

На від­мі­ну від Феррана, Хавкін про­су­нув­ся дале­ко впе­ред. Він отри­мав висо­ко­актив­ну куль­ту­ру, послі­дов­но про­пу­ска­ю­чи збу­дник холе­ри через тва­рин. А потім її посла­бив, виро­щу­ю­чи за висо­кої тем­пе­ра­ту­ри (39° С) і ввів під­шкір­но мор­ським свин­кам. В резуль­та­ті було отри­ма­но абсо­лю­тний імунітет.

9 липня 1892 року Хавкін пред­ста­вив Паризькому біо­ло­гі­чно­му това­ри­ству резуль­та­ти сво­їх пер­ших екс­пе­ри­мен­тів у робо­ті під назвою «Азіатська холе­ра у мор­ських сви­нок». Незабаром він почав екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти з кро­ли­ка­ми та голу­ба­ми. Обробка цих іму­ні­зо­ва­них тва­рин актив­ни­ми куль­ту­ра­ми, отри­ма­ни­ми з Ассама (Індокитай) та Цейлону, не викли­кає жодно­го хво­ро­бо­твор­но­го ефе­кту: вони були захи­ще­ні від холе­ри, яка забра­ла деся­тки тисяч людей.

Таким чином уче­ний запро­по­ну­вав для цілей вакци­на­ції вико­ри­сто­ву­ва­ти не актив­ну, а осла­бле­ну куль­ту­ру. Хавкін вва­жав, що цей метод захи­стить орга­нізм люди­ни та тва­рин від холер­ної інфе­кції. Переконавшись у нешкі­дли­во­сті нової вакци­ни шля­хом щепле­н­ня тва­рин, Вольдемар роз­по­чав вакци­на­цію людей.

18 липня 1892 року Хавкін ввів собі під­шкір­но біль­шу дозу осла­бле­ної про­ти­хо­лер­ної вакци­ни. У ньо­го під­ня­ла­ся тем­пе­ра­ту­ра, з’я­вив­ся біль голо­ви, він від­чув слаб­кість. Через шість днів один із його дру­зів-емі­гран­тів із Російської імпе­рії ввів дру­гу дозу вакци­ни. Температура зно­ву під­ня­ла­ся, але загаль­на слаб­кість була досить короткотривалою.

Історик нау­ки Марина Сорокіна пише про пер­ші екс­пе­ри­мен­ти Хавкіна на людях (2020): «Після цьо­го він здій­снив ана­ло­гі­чний екс­пе­ри­мент на трьох добро­воль­цях з Росії (Георгія Явейна, Михайла Томамшева та Івана Вільбушевича) і дійшов виснов­ку, що люди­на набу­ває нес­прийня­тли­во­сті зара­зи через шість днів після дру­го­го щепле­н­ня. Пізніше він вакци­ну­вав і інших добро­воль­ців, одним з яких був Ернест Ханбері Ханкін (1865-1939), спів­ро­бі­тник Коледжу Святого Іоанна в Кембриджі. Хімік і бакте­ріо­лог, який вивчав маля­рію, холе­ру та інші захво­рю­ва­н­ня, що пра­цю­вав у пів­ні­чно-захі­дних про­він­ці­ях Індії, Ернест Ханкін став актив­ним та діє­вим помі­чни­ком та при­хиль­ни­ком Володимира Хавкіна. Саме він опу­блі­ку­вав інфор­ма­цію про метод Хавкіна в “Британському меди­чно­му жур­на­лі”, докла­дно роз­по­вів­ши про новий пре­па­рат та свій осо­би­стий досвід щеплення».

Бактеріолог Є. Подольський у сво­їй робо­ті «Володимир Хавкін — люди­на, яка зупи­ни­ла холе­ру» (1959) пише: «Перша про­бле­ма, яку дове­ло­ся вирі­шу­ва­ти Хавкіну в пошу­ках засо­бу про­ти холе­ри, поля­га­ла у фікса­ції холер­но­го віру­су до ціл­ком пев­ної сили. Він вирі­шив про­бле­му так: спо­ча­тку посла­бив холер­ний мікроб, а потім поси­лив. Вірулентність мікро­ба зни­жу­є­ться при про­пу­скан­ні стру­му сте­риль­но­го пові­тря над поверх­нею куль­ту­ри або в інший спо­сіб. Вірулентність віру­су під­ви­щу­є­ться чи поси­лю­є­ться шля­хом паса­жу, тоб­то, про­пу­ска­н­ня мікро­ба через черев­ну поро­жни­ну ряду мор­ських сви­нок. І тут віру­лен­тність через деякий час збіль­шу­є­ться в двад­цять разів, тоб­то, смер­тель­на доза зни­жу­є­ться до двад­ця­тої части­ни від вихі­дної. Культури, поси­ле­ні таким чином, є віру­сом exalté. При вве­ден­ні віру­су exalté під шкі­ру тва­ри­ни від­бу­ва­є­ться локаль­не руй­ну­ва­н­ня тка­нин із подаль­шою заги­бе­л­лю тва­ри­ни. Якщо ж тва­ри­ну спо­ча­тку обро­би­ти осла­бле­ним віру­сом, то подаль­ше вве­де­н­ня віру­су exalté при­зво­дить лише до набря­ку тка­нин у місці ін’є­кції. Після щепле­н­ня спо­ча­тку осла­бле­но­го, а потім поси­ле­но­го віру­су мор­ська свин­ка набу­ває висо­ко­го сту­пе­ня іму­ні­те­ту. Доктор Хавкін довів нешкі­дли­вість вакци­ни, при­ще­плю­ю­чи її собі, та шля­хом ретель­но­го та тер­пля­чо­го спо­сте­ре­же­н­ня за інши­ми вче­ни­ми, які дозво­ли­ли зро­би­ти собі щеплення».

Але дале­ко не всі вче­ні віри­ли не лише у можли­вість вакци­на­ції, а й навіть у бакте­ріо­ло­гі­чні при­чи­ни само­го захво­рю­ва­н­ня. Серед супро­тив­ни­ків були сер­йо­зні фахівці.

У листі, напи­са­но­му 20 листо­па­да 1892 року, Луї Пастер писав: «Чи зна­є­те ви, що щодо холе­ри, можли­во, готу­є­ться нове від­кри­т­тя? Петенкоффер пові­дом­ляє у сво­їй публі­ка­ції з Мюнхена, що він про­ков­тнув кубі­чний сан­ти­метр чистої куль­ту­ри віру­лен­тних бацил, не від­чу­ва­ю­чи дис­ком­фор­ту, хіба що неве­ли­ку діа­рею; також він від­зна­чив дуже вели­ку куль­ту­ру цих бацил у сво­є­му кише­чни­ку; що інший дослі­дник про­ро­бив те саме з тими ж резуль­та­та­ми; але річка в Мюнхені, в яку потра­пи­ли їхні екс­кре­мен­ти (про що вче­ні обе­ре­жно замов­чу­ють), дала куль­ту­ри бацил у вели­кій кіль­ко­сті, і що холе­ра не вияви­ла­ся ні в кого з мешкан­ців… Хавкін дізна­є­ться про це з деяким заці­пе­ні­н­ням. Ось уже вісім днів він пере­бу­ває в Лондоні, щоб випро­си­ти в англій­ської вла­ди дозвіл на поїзд­ку до Калькутти для про­ве­де­н­ня екс­пе­ри­мен­ту, який він мав намір здій­сни­ти у коро­лів­стві Сіам».

Експеримент Макса Петенкоффера - вида­тно­го гігі­є­ні­ста і, без­умов­но, смі­ли­вої люди­ни - уві­йшов в істо­рію, як яскра­ве свід­че­н­ня готов­но­сті ліка­рів і вче­них до само­по­жер­тви. Але він не вірив, що при­чи­ною захво­рю­ва­н­ня є холер­ний вібріон. Це той випа­док, коли без­глу­зда смі­ли­вість могла при­зве­сти не лише до заги­бе­лі само­го вче­но­го, а й до справ­жньої епі­де­мії. Чому не ста­ло­ся ні того, ні іншо­го? Просто пощастило.

Хавкін був гото­вий пере­ві­ри­ти ефе­ктив­ність сво­єї вакци­ни про­ти зара­же­н­ня люди­ни в тих райо­нах, де холе­ра викли­ка­ла епі­де­мії та швид­ко поши­рю­ва­ла­ся. З цією метою він запла­ну­вав спо­ча­тку поїзд­ку до Сіаму, про яку зга­дує Пастер.

За випад­ко­вим збі­гом, бри­тан­ський посол у Парижі лорд Дафферин, коли­шній віце-король Індії, дізнав­ся про дослі­дже­н­ня Хавкіна, при­свя­че­ні холе­рі. Він наді­слав листа дер­жав­но­му секре­та­ре­ві Великобританії у спра­вах Індії лор­ду Лансдауну, та на той час віце-коро­лю Індії, з про­по­зи­ці­єю нада­ти Хавкіну можли­вість для про­дов­же­н­ня дослі­джень холе­ри в Індії.

Шлях до Індії

Отримавши запро­ше­н­ня від бри­тан­ської вла­ди, Вольдемар Хавкін при­був до Лондона і про­чи­тав низ­ку лекцій у дослі­дни­цьких лабо­ра­то­рі­ях та Королівському коле­джі. Ці лекції, при­свя­че­ні в основ­но­му його іде­ям про про­фі­ла­кти­чне щепле­н­ня про­ти холе­ри, були добре прийня­ті. Йому було нада­но можли­вість виру­ши­ти до Індії, і у бере­зні 1893 року він при­був до Калькутти. Там вче­ний одра­зу ж при­сту­пив до робо­ти. Калькутта була обра­на тому, що вона вва­жа­ла­ся най­більш ура­же­ною холе­рою части­ною країни.

Його най­ближ­чий друг і сора­тник В. Дж. Сімпсон пізні­ше так оха­ра­кте­ри­зу­вав робо­ту Хавкіна в Індії: «Хавкіну вда­ло­ся дове­сти, що він має вакци­ну, яка захи­щає тва­рин від смер­тель­но­го захво­рю­ва­н­ня, що викли­ка­є­ться холер­ною пали­чкою. Нешкідливість вакци­ни була вста­нов­ле­на шля­хом дуже ретель­них та тер­пля­чих спо­сте­ре­жень за меди­ка­ми та вче­ни­ми, які були щепле­ні після від­кри­т­тя… Після навча­н­ня моїх лабо­ран­тів мето­дом при­го­ту­ва­н­ня вакцин він прийняв запро­ше­н­ня до Агри, де було щепле­но 900 осіб. Після поча­тку щеплень про­ха­н­ня наді­сла­ти вакци­ну з різних місць Північної Індії над­хо­ди­ли так часто, що Хавкін не міг їх вико­на­ти. Проте про­тя­гом року він при­ще­пив близь­ко 25 000 осіб.

Результат дво­рі­чних щеплень та дослі­джень пока­зав, що, незва­жа­ю­чи на непов­ний захи­сний ефект пер­ших чоти­рьох днів та посту­по­ве зни­кне­н­ня рези­стен­тно­сті у щепле­них слаб­кою дозою вакци­ни, яку зна­чна части­на щепле­них отри­ма­ла про­тя­гом пер­ших шести міся­ців, смер­тність серед щепле­них порів­ня­но з неще­пле­ни­ми зни­зи­ла­ся більш ніж на 72 %. Надалі це спів­від­но­ше­н­ня покра­щи­ло­ся і ста­но­ви­ло 80%. Окрім дока­зів ефе­ктив­но­сті щеплень, отри­ма­них в резуль­та­ті без­по­се­ре­дньо­го спо­сте­ре­же­н­ня за люди­ною під час епі­де­мій холе­ри, ціка­вий ком­плекс екс­пе­ри­мен­тів, про­ве­де­ний про­фе­со­ром Кохом, про­фе­со­ром Пфейфером та докто­ром Колле у 1896 році, дозво­лив їм дове­сти захи­сні вла­сти­во­сті щеплень іншим спосо­бом. Вони при­ще­пи­ли вакци­ною Хавкіна вели­ку кіль­кість сту­ден­тів та ліка­рів і вияви­ли, що сиро­ва­тка щепле­них надає швид­ку та абсо­лю­тно руй­нів­ну дію на холер­ний вібріон».

Підтримка колег і насам­пе­ред Коха дуже допо­мо­гла Хавкіну і пере­ко­на­ла бага­тьох, хто сум­ні­ва­є­ться. Кох був пере­ко­на­ний, що Хавкін на пра­виль­но­му шляху.

Хавкін вакци­нує місце­ве насе­ле­н­ня про­ти холе­ри. Калькутта, 1894 р. Фото з архі­ву лон­дон­сько­го Інституту істо­рії меди­ци­ни (Wellcome Institute for the History of Medicine)

Володимир Хавкін не був ліка­рем, він насам­пе­ред був зоо­ло­гом, а потім став бакте­ріо­ло­гом. Прибувши до Калькутти, він спо­ча­тку зустрів силь­ний опір і з боку місце­во­го насе­ле­н­ня, і з боку бри­тан­ських чинов­ни­ків. Тільки зро­бив­ши ін’є­кцію собі та чоти­рьом індій­ським ліка­рям, які супро­во­джу­ва­ли його до пер­шо­го села у Верхній Бенгалії, де люту­ва­ла холе­ра, він зміг пере­ко­на­ти місце­вих жите­лів у нешкі­дли­во­сті щеплень.

З’явилися добро­воль­ці, і за один день було щепле­но 116 людей із 200 мешкан­ців. Натхненний пер­ши­ми резуль­та­та­ми, Хавкін від­пра­вив­ся в екс­пе­ди­цію, яка три­ва­ла май­же два з поло­ви­ною роки і про­йшла від Агри через Бенгалію, Асам, Північно-Західні про­він­ції, Пенджаб та Кашмір.

При цьо­му бага­то газет вели актив­ну про­па­ган­ду про­ти ньо­го, навіть ствер­джу­ю­чи, що він росій­ський шпи­гун. Противники вакци­на­ції про­ти віспи напра­ви­ли свої ата­ки і про­ти бакте­ріо­ло­га, осо­бли­во після того, як він успі­шно про­вів щепле­н­ня двом пол­кам сол­да­тів, що зна­хо­ди­ли­ся у Лакхнау. Багато бри­тан­ських чинов­ни­ків писа­ли, що в кра­що­му випад­ку це щепле­н­ня було занад­то слаб­ким, щоб істо­тно впли­ну­ти на пере­біг епі­де­мії. Релігійні пере­ко­на­н­ня деяких пле­мен були про­ти вакци­на­ції. Ходили навіть чутки, що деякі мусуль­ма­ни у схі­дній Бенгалії нама­га­ли­ся отру­ї­ти «біло­го ліка­ря» змі­ї­ною отрутою.

Проблеми, з яки­ми зіткнув­ся Хавкін, бакте­ріо­лог Р. Поллітцер, автор фун­да­мен­таль­ної пра­ці про холе­ру, опи­сав так: «Труднощі засто­су­ва­н­ня мето­ду Хавкіна щодо вакци­на­ції про­ти холе­ри в широ­ких мас­шта­бах були вели­че­зні. Як він сам визна­вав, осо­бли­во важ­ким зав­да­н­ням було під­три­ма­н­ня доста­тньої кіль­ко­сті вібріо­ну фіксо­ва­ної сили за раху­нок без­пе­рерв­но­го паса­жу тва­рин. У вели­ко­мас­шта­бній пра­кти­ці часто вияви­ло­ся немо­жли­вим вво­ди­ти інші дози, так що з 40 тис. осіб, щепле­них до 1895 в Індії за мето­дом Хавкіна, їх отри­ма­ла лише третину».

Влітку 1895 року в Калькутті була опу­блі­ко­ва­на допо­відь, при­свя­че­на зві­ту уря­до­во­го бакте­ріо­ло­га Хавкіна про два з поло­ви­ною роки робо­ти в Індії. У ньо­му було наве­де­но резуль­та­ти обсте­же­н­ня 42 тис. осіб. У допо­віді наго­ло­шу­ва­ло­ся, що про­ти­хо­лер­на вакци­на­ція пов­ні­стю випра­вда­ла всі надії. Смертність від холе­ри зни­зи­ла­ся на 72%.

Сам Хавкін писав у стат­ті 1895 року: «Докази, нако­пи­че­ні до тепе­рі­шньо­го часу, рішу­че гово­рять на користь про­ти­хо­лер­ної вакци­на­ції, і моє вла­сне пере­ко­на­н­ня у цьо­му питан­ні деда­лі біль­ше змі­цню­є­ться. Однак осо­бли­ва від­по­від­аль­ність, яка лежить на мені в цьо­му питан­ні, зму­шує мене від­зна­чи­ти, що кіль­кість спо­сте­ре­жень ще не дуже вели­ка, бажа­но, щоб отри­ма­ні резуль­та­ти були під­твер­дже­ні новою і біль­шою ста­ти­сти­кою. Коли, пере­ка­зу­ю­чи про­фе­со­ру Коху дані моєї допо­віді уря­ду Індії, я ска­зав, що, на мою дум­ку, отри­ма­ні резуль­та­ти дово­дять ефе­ктив­ність мето­ду, але що вва­жаю за необ­хі­дне зро­би­ти все можли­ве для їх під­твер­дже­н­ня нови­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, я був дуже радий дізна­ти­ся, що для про­фе­со­ра Коха демон­стра­цію вже завер­ше­но; що він вва­жає, що захи­сна сила мето­ду оста­то­чно вста­нов­ле­на спо­сте­ре­же­н­ня­ми, зібра­ни­ми досі в Індії; що можли­ві подаль­ші вдо­ско­на­ле­н­ня та спро­ще­н­ня, але голов­не пита­н­ня, голов­на части­на про­бле­ми вирі­ше­на факта­ми, зафі­ксо­ва­ни­ми у наве­де­но­му вище звіті».

Як ми зазна­чи­ли вище, Кох вже мав свої аргу­мен­ти на користь про­ти­хо­лер­ної вакци­ни Хавкіна.

Повернення до Європи

За без­пе­рерв­ну напру­же­ну робо­ту про­тя­гом двох з поло­ви­ною років Володимиру Хавкіну дове­ло­ся запла­ти­ти висо­ку ціну. У сер­пні 1895 року він лежав у номе­рі каль­кутт­сько­го готе­лю, стра­жда­ю­чи від маля­рії. Йому було запро­по­но­ва­но зали­ши­ти Індію, але, від­чу­ва­ю­чи, що його зав­да­н­ня ще не вико­на­не, він попро­сив у індій­ської вла­ди дозво­лу повернутися.

У Європі Хавкін насам­пе­ред виру­шив до Німеччини та Франції. Він пред­ста­вив Коху дані, що містя­ться в його зві­ті уря­ду Індії, і наго­ло­сив, що вва­жає за необ­хі­дне зро­би­ти все можли­ве для під­твер­дже­н­ня сво­їх резуль­та­тів нови­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми. Кох був дуже задо­во­ле­ний цими резуль­та­та­ми і ска­зав Володимиру, що вва­жає демон­стра­цію вже завер­ше­ною, що захи­сна сила вакци­на­ції пов­ні­стю доведена.

Потім Хавкін виру­шив до Лондона, де у гру­дні 1895 року висту­пив перед об’­єд­на­ною радою Королівських коле­джів ліка­рів та хірур­гів з допо­від­дю, при­свя­че­ною резуль­та­там засто­су­ва­н­ня про­ти­хо­лер­них препаратів.

На закін­че­н­ня сво­єї лекції він ска­зав: «Пан голо­ва, пано­ве, того дня, коли я повер­нув­ся зі сво­єї екс­пе­ди­ції до Індії, я зна­йшов сво­го коли­шньо­го шефа, Луї Пастера, на смер­тно­му одрі. Як би він не оці­нив робо­ту, зро­бле­ну в Індії, з мого боку може бути лише одне бажа­н­ня, щоб усі поче­сті за резуль­та­ти, які можуть бути отри­ма­ні в резуль­та­ті моїх зусиль, були від­не­се­ні до ньо­го, до його свя­щен­ної пам’яті».

Обговорюючи виступ Вальдемара Хавкіна 21 гру­дня 1895, «Британський меди­чний жур­нал» так оха­ра­кте­ри­зу­вав його робо­ту в Індії з про­фі­ла­кти­ки холе­ри: «Робота докто­ра Хавкіна має най­ви­щу нау­ко­ву цін­ність і обі­цяє при­не­сти вели­ку користь нашій Індійській імпе­рії. Вона була вико­на­на в умо­вах най­чу­до­ві­шої само­по­жер­тви та від­да­но­сті інте­ре­сам люд­ства та нау­ки. Він від­дав цьо­му дослі­джен­ню бага­то най­кра­щих років сво­го жит­тя і з невтом­ною зав­зя­ті­стю про­пра­цю­вав в Індії всі дета­лі, які можуть пере­ві­ри­ти цін­ність цьо­го ново­го дару нау­ки для цілей поря­тун­ку жит­тя без жодної пла­ти чи вина­го­ро­ди, крім вла­сної сові­сті, люди­но­люб­ства та нау­ко­вої від­да­но­сті. Доктор Хавкін з неу­хиль­ною ста­ран­ні­стю та без­пе­ре­чним енту­зі­а­змом долав усі небез­пе­ки, від­чув на собі екс­тре­маль­ні клі­ма­ти­чні умо­ви. Він від­гу­ку­вав­ся на закли­ки з усіх боків, незва­жа­ю­чи на осо­би­стий ризик та забу­ва­ю­чи про вла­сне здо­ро­в’я, яке силь­но постра­жда­ло. У Європу він повер­нув­ся над­то осла­бле­ним вна­слі­док без­пе­рерв­них випро­бу­вань, які випа­ли у важ­кій пра­ці на його долю». Це було най­ви­ще визнання.

Протихолерні щепле­н­ня вияви­ли­ся настіль­ки успі­шни­ми, що було опу­блі­ко­ва­но вели­ку кіль­кість зві­тів про ефе­ктив­ність вакци­на­ції у зни­жен­ні захво­рю­ва­но­сті та смер­тно­сті. Великий попит при­звів до того, що числен­ні лабо­ра­то­рії в Індії були від­кри­ті для виро­бни­цтва вакци­ни. Уряду Індії було запро­по­но­ва­но нада­ти Хавкіну фінан­со­ву допо­мо­гу. У бере­зні 1896 року він повер­нув­ся до Індії (Калькутта). У ході подаль­шої робо­ти йому вда­ло­ся при­ще­пи­ти від холе­ри ще 30 тисяч осіб.

Пандемія чуми

Незабаром після повер­не­н­ня Хавкіна до Індії керів­ни­цтво кра­ї­ни попро­си­ло його від­пра­ви­ти­ся до Бомбею, щоб з’я­су­ва­ти при­чи­ну епі­де­мії бубон­ної чуми, що поча­ла­ся там. Уряд спо­ді­вав­ся, що докто­ру вда­сться роз­ро­би­ти вакци­ну про­ти цьо­го захворювання.

Вольдемар Хавкін при­був у Бомбей 7 жов­тня 1896 року і від­ра­зу ж роз­по­чав орга­ні­за­цію лабо­ра­то­рії в Медичному коле­джі Гранта. Лабораторія скла­да­ла­ся з одні­єї кім­на­ти та кори­до­ру. Весь штат скла­дав­ся з одно­го клер­ка та трьох помі­чни­ків. Жив він у тому ж коледжі.

Епідемія чуми, що охо­пи­ла Індію на той час, була опи­са­на пол­ков­ни­ком С.С. Сохеєм, бага­то­рі­чним дире­кто­ром Інституту Хавкіна: «Нинішня пан­де­мі­чна чума, що поши­рю­є­ться 1894 року з Юньнані в Кантоні та Гонконгу, 1896 року дося­гла Бомбея, а через кіль­ка років захо­пи­ла всю Індію. Вона також поши­ри­ла­ся в інші части­ни сві­ту: в Австралію, Південну Африку, Північну і Південну Америку. Вона діста­ла­ся Єгипту, її випад­ки від­мі­че­ні в кіль­кох пор­тах Середземномор’я, в Англії та Франції. В даний час ця пан­де­мія, оче­ви­дно, йде на спад. Історичні дані свід­чать, що пан­де­мії чуми мають хара­ктер­ну циклі­чність. Починаючи з того чи іншо­го енде­мі­чно­го вогни­ща, пан­де­мії поши­рю­ва­ли­ся по всьо­му сві­ту, виру­ва­ли з різною інтен­сив­ні­стю про­тя­гом пів­то­ра сто­лі­т­тя і біль­ше, при­зво­дять до вели­ких люд­ських жертв і при­пи­ня­ли­ся самі собою, щоб зно­ву роз­по­ча­ти­ся через три­ва­лий про­мі­жок часу».

Більш докла­дний опис епі­де­мії чуми та вкла­ду Хавкіна у роз­роб­ку від­по­від­ної вакци­ни дає Подольський: «Саме в Гонконгу було вияв­ле­но при­чи­ну чуми. Під час епі­де­мії 1894 року япон­ський уряд напра­вив ліка­рів Кітасато та Аояму для дослі­дже­н­ня захво­рю­ва­н­ня. Вони при­бу­ли до Гонконгу 12 черв­ня, і вже через два дні лікар Аояма зро­бив роз­тин одні­єї з жертв, а лікар Кітасато виявив числен­них бацил у сер­ці, кро­ві, печін­ці та селе­зін­ці. Того ж дня ана­ло­гі­чних бацил було вияв­ле­но ще й у живої жер­тви чуми. 15 черв­ня було отри­ма­но куль­ту­ри, і, крім голу­бів, всі тва­ри­ни, щепле­ні Кітасато, заги­ну­ли з іден­ти­чни­ми озна­ка­ми чуми людини.

Доктор Олександр Єрсен, спря­мо­ва­ний фран­цузь­ким уря­дом, при­був до Гонконгу 18 черв­ня і неза­ле­жно від­крив ту ж баци­лу, яку було назва­но Bacillus pestis (пізні­ше на честь докто­ра Єрсена чум­на пали­чка була назва­на Yersinia pestis).

Подольський пише: «Через два роки, 1896 року, Бомбей, який вів актив­ну тор­гів­лю з Гонконгом, був зара­же­ний чумою. Бомбей був віль­ний від цієї хво­ро­би про­тя­гом май­же дво­хсот років. Тоді було вислов­ле­но при­пу­ще­н­ня, що пере­но­сни­ка­ми хво­ро­би є кора­бель­ні щури. У Бомбеї зна­хо­див­ся Вальдемар Хавкін, який набув репу­та­ції дуже ком­пе­тен­тно­го бакте­ріо­ло­га. Саме він мав спро­бу­ва­ти зна­йти метод бороть­би з чумою. Після від­кри­т­тя чум­но­го мікро­ба Кітасато та Єрсеном у 1894 році бага­то бакте­ріо­ло­гів ста­ли про­во­ди­ти дослі­дже­н­ня в цій галу­зі. Одним із най­ві­до­мі­ших серед них і був Хавкін, який був заці­кав­ле­ний голов­ним чином у роз­роб­ці вакци­ни. Йому вда­ло­ся захи­сти­ти люди­ну від чуми шля­хом щепле­н­ня уби­тих культур».

Через три дні після при­бу­т­тя в Бомбей Вольдемар роз­по­чав екс­пе­ри­мен­таль­ну робо­ту. Якщо Єрсен нама­гав­ся вилі­ку­ва­ти чуму за допо­мо­гою про­ти­чум­ної сиро­ва­тки, то Хавкін нама­гав­ся роз­ро­би­ти метод запо­бі­га­н­ня зара­жен­ню, що при­зво­дить до виро­бле­н­ня іму­ні­те­ту про­ти хво­ро­би. Питання поля­га­ло в тому, як посла­би­ти чум­ний мікроб. Були випро­бу­ва­ні різні мето­ди: оброб­ка хло­ро­фор­мом та фено­лом, нагрі­ва­н­ня, вису­шу­ва­н­ня. Висушені орга­ни тва­рин, помер­лих від чуми, також вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся як потен­цій­ні вакци­ни. Оскільки не всі бакте­рі­аль­ні клі­ти­ни гину­ли, від мето­ду вису­шу­ва­н­ня дове­ло­ся від­мо­ви­ти­ся. Нагрівання куль­тур до 65°С не дало іму­ні­те­ту у щурів, хоча пізні­ше було вста­нов­ле­но, що воно викли­кає іму­ні­тет у люди­ни. Хавкін пра­цю­вав по 12-14 годин на день, всти­га­ю­чи висту­па­ти з числен­ни­ми лекці­я­ми перед ліка­ря­ми з про­блем чуми. Один із його помі­чни­ків впав у депре­сію, двоє інших, зму­че­ні тяж­кою робо­тою, поки­ну­ли його. А він залишився.

У гру­дні 1896 року вакци­на була гото­ва. Доктор Хавкін роз­ро­бив метод виро­щу­ва­н­ня мікро­ор­га­ні­змів у вигля­ді ста­ла­кти­тів шля­хом нане­се­н­ня на поверх­ню буль­йо­ну в кол­бі шару коко­со­во­го або тва­рин­но­го жиру. Для поси­ле­н­ня зро­ста­н­ня кол­бу пері­о­ди­чно стру­шу­ва­ли. Після шести­ти­жне­вої інку­ба­ції куль­ту­ру нагрі­ва­ли. Мікроб гинув і пере­тво­рив­ся на пов­но­цін­ну вакци­ну. Перший екс­пе­ри­мент було про­ве­де­но на двад­ця­ти тіль­ки що злов­ле­них щурах. Половину з них вакци­ну­ва­ли, потім у клі­ти­ну помі­сти­ли зара­же­но­го щура. Протягом доби захво­рі­ли дев’ять неще­пле­них щурів, а всі щепле­ні зали­ши­ли­ся здо­ро­ви­ми. Вакцина вияви­ла­ся успі­шною і для захи­сту кро­ли­ків: після під­шкір­ної ін’є­кції сте­ри­лі­зо­ва­ної нагрі­ва­н­ням буль­йон­ної куль­ту­ри кро­ли­ки набу­ва­ли іму­ні­те­ту до чуми. У січні 1897 року Вольдемар Хавкін опу­блі­ку­вав свій метод про­фі­ла­кти­чно­го щепле­н­ня про­ти чуми.

Нагадаємо: Хавкін при­був до Бомбею 7 жов­тня 1896 року, а в січні була гото­ва вакци­на - 3 міся­ці. З такою швид­кі­стю навіть не ство­рю­ва­ли вакци­ни від COVID-19. Враховуючи, в яких умо­вах пра­цю­вав нау­ко­вець і яко­го рів­ня нау­ка була напри­кін­ці ХІХ сто­лі­т­тя, це тро­хи схо­же на диво.

10 січня 1897 року Хавкін зро­бив щепле­н­ня 10 мл най­по­ту­жні­шо­го пре­па­ра­ту вакци­ни. Це було зро­бле­но таєм­но, у при­су­тно­сті лише двох осіб: ліка­ря, який робив щепле­н­ня, та дире­кто­ра коле­джу. Щеплення викли­ка­ло важ­ку реа­кцію, але це не зава­ди­ло докто­ру Хавкіну про­дов­жи­ти робо­ту та взя­ти участь у важли­вій конференції.

Заклик до добро­воль­ців увін­чав­ся успі­хом, осо­бли­во серед сту­ден­тів коле­джу як євро­пей­ських, так і індій­ських, а також серед бом­бей­ської інте­лі­ген­ції. Наслідуючи при­клад Хавкіна, меди­ки та видні гро­ма­дя­ни Бомбея публі­чно роби­ли собі щепле­н­ня, щоб спо­ну­ка­ти інших під­да­ти­ся поді­бно­му лікуванню.

Щеплення було зро­бле­но поло­ви­ні ув’я­зне­них виправ­но­го будин­ку, де спа­ла­хну­ла чума. Це був важли­вий досвід: ув’я­зне­ні пере­бу­ва­ли в одна­ко­вих кон­тро­льо­ва­них умо­вах і резуль­тат щепле­н­ня був зро­зумі­лим. Щеплення спра­цю­ва­ли. Майже ніхто з щепле­них ув’я­зне­них не захво­рів на чуму, тоді як неще­пле­ні хво­рі­ли і вми­ра­ли. Після цьо­го метод Хавкіна став попу­ляр­ним. Це вима­га­ло опто­во­го виро­бни­цтва вакцини.

Лабораторії були потрі­бні більш про­сто­рі при­мі­ще­н­ня. Тоді на допо­мо­гу Вольдемару Хавкіну при­йшов дуже впли­во­вий покро­ви­тель - сер Султан Мухаммадшах Ага-хан III (1877 - 1957), 48-й імам мусуль­ман-шиї­тів-ісма­ї­лі­тів. Марина Сорокіна пише: «Отримавши осві­ту у Великій Британії, моло­дий Ага-хан під­три­му­вав нау­ко­ві інно­ва­ції, осо­бли­во в галу­зі меди­ци­ни. Він запро­по­ну­вав Хавкіну зро­би­ти про­фі­ла­кти­чні щепле­н­ня мусуль­ман­ській гро­ма­ді Бомбея, і близь­ко поло­ви­ни гро­ма­ди (10-12 тис. осіб) отри­ма­ли «лім­фу Хавкіна». Результати зно­ву вияви­ли­ся вра­жа­ю­чи­ми, і в жов­тні 1897 Ага-хан надав вче­но­му для роз­мі­ще­н­ня про­ти­чум­ної лабо­ра­то­рії буди­нок поруч зі сво­єю вла­сною резиденцією».

Лабораторію було пере­ве­де­но туди. Штат спів­ро­бі­тни­ків було зна­чно розширено.

Хавкін (у дру­го­му ряду в цен­трі, зі сві­тлим проб­ко­вим шоло­мом) із спів­ро­бі­тни­ка­ми про­ти­чум­ної лабо­ра­то­рії в Бомбеї. Індія, 1902-1903 рр.

У бере­зні 1899 року попит на вакци­ну з усіх кін­ців сві­ту став настіль­ки вели­ким, що зна­до­би­ли­ся ще більш зру­чні та про­сто­рі­ші при­мі­ще­н­ня. 10 сер­пня 1899 року лорд Сандхерст, губер­на­тор Бомбея, офі­цій­но від­крив у Старому домі уря­ду в Пареле лабо­ра­то­рію дослі­дже­н­ня чуми, дире­кто­ром якої став Хавкін.

Тим часом чума набу­ла мас­шта­бів епі­де­мії. Правлячі кола поста­ви­ли­ся до вакци­ни Хавкіна без осо­бли­во­го спів­чу­т­тя. Вони біль­ше покла­да­ли­ся на каран­ти­ни та обме­же­н­ня пересування.

Було орга­ні­зо­ва­но про­ти­чум­ну місію, яку очо­лив бри­тан­ський гене­рал. Також вве­де­но вій­сько­ві захо­ди, заго­ни від­ві­ду­ва­ли кожну осе­лю місце­вих жите­лів. Хворих від­прав­ля­ли до шпи­та­лів, а їхніх близь­ких – до кон­цен­тра­цій­них табо­рів або каран­тин­них пун­ктів. Самі житла зазна­ва­ли ретель­ної дезінфекції.

На жаль, ці сані­тар­ні захо­ди мало що дали, окрім стра­ж­дань людей. Мікроб, зда­тний вижи­ва­ти і роз­мно­жу­ва­ти­ся у бага­тьох живих систе­мах, навіть у ґрун­ті, навряд можна було зни­щи­ти шля­хом ізоляції.

Коли неве­ли­ка пор­ту­галь­ська коло­нія Даман (10 тис. мешкан­ців) зазна­ла епі­де­мії чуми, бага­то жите­лів вте­кли. Села були ото­че­ні армі­єю, яка пере­шко­джа­ла будь-яко­му пере­су­ван­ню все­ре­ди­ні та поза коло­ні­єю. Хавкін напра­вив туди двох сво­їх най­на­дій­ні­ших помі­чни­ків, які про­тя­гом двох міся­ців зро­би­ли щепле­н­ня 2200 людям (6000 від­мо­ви­ли­ся від щеплень). Результати, про які пові­дом­ля­є­ться в бом­бей­ських газе­тах, свід­чи­ли про ефе­ктив­ність вакци­ни. З щепле­ної гру­пи помер­ли 36 чоло­вік, та якщо з неще­пле­ної — 1482, тоб­то, май­же у 15 разів біль­ше. Навіть вра­хо­ву­ю­чи, що неще­пле­на гру­па була в два з поло­ви­ною рази біль­ша, це силь­ний результат.

Цей та інші резуль­та­ти пока­за­ли, що якщо вакци­на­ція про­ти­чум­ним пре­па­ра­том докто­ра Хавкіна не запо­бі­гає зара­жен­ню, то смер­тність зни­жу­є­ться на 85-90%. Решта про­ти­чум­них пре­па­ра­тів були неефе­ктив­ні. В резуль­та­ті в 1898 в Індії виник рух за замі­ну “гігі­є­ні­чних” вій­сько­вих захо­дів бакте­ріо­ло­гі­чни­ми, про­фі­ла­кти­чни­ми або пре­вен­тив­ни­ми мето­да­ми. Це дало свої плоди.

У від­ді­лі роз­по­ді­лу вакцин про­ти­чум­ної лабо­ра­то­рії Хавкіна в Бомбеї. Індія, 1902-1903 рр.

Індійська про­ти­чум­на комі­сія про­ве­ла ретель­не дослі­дже­н­ня про­ти­чум­но­го пре­па­ра­ту Хавкіна і визна­ла його без­пе­чним, оскіль­ки він вже широ­ко засто­со­ву­вав­ся у різних райо­нах Індії, не викли­ка­ю­чи побо­ю­вань і не чиня­чи ніяко­го шкі­дли­во­го впли­ву. Переконаність у кори­сті про­фі­ла­кти­чних щеплень про­ти чуми ста­ва­ла деда­лі більш поширеною.

У насту­пно­му році тра­пля­ли­ся нові спа­ла­хи чуми. У 1901 році захво­рю­ва­н­ня набу­ло ще біль­ших мас­шта­бів. Було ухва­ле­но ріше­н­ня про про­ве­де­н­ня інтен­сив­но­го про­ти­чум­но­го щепле­н­ня на всій тери­то­рії Пенджабу. Виникла гостра потре­ба у вели­ких запа­сах вакцини.

У Бомбеї було від­кри­то числен­ні пун­кти щепле­н­ня. Препарат Хавкіна тися­ча­ми доз від­прав­ля­ли до Англії, Франції та інших кра­їн. В англій­ських жур­на­лах навіть з’я­вив­ся новий тер­мін: «to haffkinize»-«хавкінувати», тоб­то зро­би­ти хав­кін­ське щеплення.

Сам Хавкін у сво­є­му зві­ті про робо­ту Бомбейської дослі­дни­цької лабо­ра­то­рії за 1896-1902 роки пові­дом­ляє, що за пер­ші чоти­ри з поло­ви­ною роки після ство­ре­н­ня вакци­ни від чуми, тоб­то, до 31 трав­ня 1901 року в Індії та за кор­до­ном було виго­тов­ле­но та поши­ре­но 2 380 288 про­фі­ла­кти­чних доз. Протягом насту­пно­го року було розі­сла­но ще 486753 дози.

Чума від­сту­пи­ла.

І коро­ле­ва Вікторія наго­ро­ди­ла Вольдемара Хавкіна орде­ном Індійської імперії.

Хавкінські щепле­н­ня сер­йо­зно впли­ну­ли і роз­ви­ток нау­ки. Видатний бри­тан­ський бакте­ріо­лог про­фе­сор Алмрот Райт визнає це у сво­є­му зві­ті про пер­ші про­ти­ти­фо­зні щепле­н­ня, опу­блі­ко­ва­но­му в жур­на­лі Lancet 19 вере­сня 1896 року. Він пише: «Мені немає потре­би вка­зу­ва­ти на те, що про­ти­хо­лер­ні щепле­н­ня Хавкіна послу­жи­ли зраз­ком для тифо­зних щеплень, про які йшло­ся вище».

Лабораторія докто­ра Хавкіна займа­ла­ся не лише виро­бни­цтвом вакци­ни та щепле­н­ням. Разом з коле­га­ми та спів­ав­то­ра­ми Е. Х. Ханкіним та Н. Ф. Сюрвейєром, Хавкін займав­ся пошу­ком чум­них бацил в при­ро­ді та дослі­джу­вав шля­хи їх поши­ре­н­ня. «Непрямі дока­зи» при­зве­ли його до при­пу­ще­н­ня, що «чума у Бомбеї про­тя­гом зна­чно­го часу обме­жу­ва­ла­ся деяки­ми будин­ка­ми в Мандві, жите­лі яких пра­цю­ва­ли в інших части­нах міста, тоб­то у доках та інших місцях», і що «з різних рас та каст від чуми пере­ва­жно постра­жда­ли джайни».

Хавкін писав: «Наведені факти свід­чать, що люди були носі­я­ми і роз­по­всю­джу­ва­ча­ми інфе­кції; що чума не пере­но­си­ться водою, як холе­ра, тому що ура­же­ні будин­ки мали таке водо­по­ста­ча­н­ня, як і бага­то інших; що чума не пере­но­си­ться атмо­сфер­ним пові­трям, яке швид­ко роз­сі­я­ло б її по вели­кій тери­то­рії; що вона не поши­рю­є­ться кри­ла­ти­ми або інши­ми кома­ха­ми, що лег­ко мігру­ють з дому в дім, але що з пара­зи­тів її можуть пере­но­си­ти кло­пи, які при­ли­па­ють не тіль­ки до будин­ків, але навіть до тих самих пре­дме­тів меблів, або бло­хи, що зали­ша­ю­ться в зем­лі, у під­ло­гах будин­ків. Увага, яку вияв­ля­ють джай­ни до жуків та інших комах, яких вони не зни­щу­ють, але, як кажуть, дохо­дять до того, що навіть году­ють, зда­ло­ся мені від­по­від­ним цій гіпотезі».

Проте отри­ма­ні резуль­та­ти, зазви­чай, були нега­тив­ни­ми. Зрештою, Хавкін звер­нув­ся до робо­ти фран­цузь­ко­го докто­ра Симона, який при­пу­стив, що пере­но­сни­ком чуми є саме бло­хи. Хавкін пише: «Ця ідея вида­ла­ся йому над­зви­чай­но прав­до­по­ді­бною, і він спро­бу­вав дове­сти, що чум­ні щури були зара­зні лише доти, доки були вкри­ті бло­ха­ми; що бацил чуми можна було вияви­ти на цих бло­хах; що за допо­мо­гою остан­ніх чум­ний щур міг пере­да­ва­ти чуму іншо­му щуру, що зна­хо­див­ся на неве­ли­кій від­ста­ні від ньо­го; і що щуро­ві бло­хи могли напа­да­ти на людей. На жаль, екс­пе­ри­мен­ти докто­ра Симона в зна­чній части­ні випад­ків дали нега­тив­ний резуль­тат, а випад­ки, коли під­до­слі­дна тва­ри­на зане­ду­жа­ла, були настіль­ки рід­кі­сні, що їх можна від­не­сти на раху­нок яки­хось випад­ко­вих обставин».

Але в цьо­му випад­ку Хавкін поми­лив­ся, а Симон мав рацію – пере­но­сни­ком чуми є саме бло­хи, а не клопи.

У черв­ні 1899 року Вольдемар Хавкін виру­шив до Англії, щоб допо­ві­сти Королівському това­ри­ству та різним меди­чним орга­ні­за­ці­ям про успі­хи вакци­на­ції про­ти холе­ри та чуми. Його виступ отри­мав загаль­не визна­н­ня. Лорд Джозеф Лістер, пре­зи­дент Королівського това­ри­ства, Алмрот Райт та бага­то інших вида­тних бри­тан­ських вче­них та клі­ні­ци­стів тепло віта­ли докто­ра Хавкіна. Його повер­не­н­ня до Індії восе­ни 1899 року зустрі­ло з вели­ким енту­зі­а­змом місце­ве насе­ле­н­ня, яке вже вто­ми­ло­ся від сані­тар­них захо­дів, засто­со­ва­них уря­дов­ця­ми для стри­му­ва­н­ня чуми. Ці чинов­ни­ки поча­ли вва­жа­ти Хавкіна воро­гом коло­ні­аль­но­го режи­му. Цьому спри­я­ло й те, що індій­ські націо­на­лі­сти­чні газе­ти висту­па­ли за вакци­ну Хавкіна.

З іншо­го боку, бри­тан­ські газе­ти зви­ну­ва­ти­ли нау­ков­ця у посо­бни­цтві росі­я­нам і мало не в шпи­гун­стві. Були навіть зви­ну­ва­че­н­ня в тому, що щепле­н­ня роблять людей більш сприйня­тли­ви­ми до іншої хвороби.

Трагедія у Малковалі

У листо­па­ді 1902 року у селі Малковал в індій­сько­му шта­ті Пенджаб ста­ла­ся тра­ге­дія. Зі 107 осіб, які отри­ма­ли вакци­ну, 19 захво­рі­ли на пра­вець (tetanus) і через кіль­ка днів помер­ли. Уряд Індії при­зна­чив слід­чу комі­сію, яка пові­до­ми­ла, що прав­це­ва пали­чка потра­пи­ла до вакци­ни до того, як фла­кон з вакци­ною було від­кри­то у Малковалі. Комісія при­пу­сти­ла, що це ста­ло­ся або через недо­ста­тню сте­ри­лі­за­цію, або через напов­не­н­ня фла­ко­на з вели­кої фля­ги без нале­жних запо­бі­жних захо­дів. Результати, отри­ма­ні комі­сі­єю, було пере­да­но у Лістерівський інсти­тут Британії.

Комісія не ста­ла слу­ха­ти Хавкіна, який став голов­ним зви­ну­ва­че­ним. Марно він пода­вав рапор­ти з про­ха­н­ням деталь­но вивчи­ти мето­ди­ку при­го­ту­ва­н­ня вакци­ни. На щастя, керів­ни­ки Лістерівського інсти­ту­ту також не пого­ди­ли­ся зі зви­ну­ва­че­н­ня­ми на адре­су Хавкіна.

Сам Хавкін опи­су­вав (звіт за 1902-1904 рр.) умо­ви, у яких ста­ла­ся тра­гі­чна помил­ка, так: «Під час вико­ри­ста­н­ня мате­рі­а­лу, під­го­тов­ле­но­го у вере­сні-жов­тні 1902 року, у селі Малковал у Пенджабі вини­кли 19 випад­ків прав­ця. На той час цим же мате­рі­а­лом щепле­но ще близь­ко 120 тис. осіб, і пові­дом­ле­н­ня, що над­хо­дять з Пенджабу та інших регіо­нів кра­ї­ни, свід­чи­ли про нешкі­дли­вість та ефе­ктив­ні іму­ні­зу­ю­чі вла­сти­во­сті цьо­го мате­рі­а­лу. Смертність від чуми серед щепле­них була зни­же­на в рази, порів­ня­но з нещепленими».

Далі він пише: «Відомо, що для вини­кне­н­ня прав­ця потрі­бна дуже незна­чна кіль­кість зара­же­ної речо­ви­ни. Експерименти Вайяра та Руже пока­за­ли, що для того, щоб викли­ка­ти смерть мор­ської свин­ки від прав­ця, доста­тньо час­тки зем­лі, при куль­ти­ву­ван­ні якої вияв­ля­є­ться при­су­тність пооди­но­ких мікро­бів; у тва­рин, яким вво­ди­ли таку ура­же­ну частин­ку, хво­ро­ба про­ті­кає важ­ко, і вони гинуть через 3-5 днів. Проти визна­н­ня того, що в лабо­ра­то­рії у Бомбеї до про­фі­ла­кти­чно­го пре­па­ра­ту потра­пи­ли збу­дни­ки прав­ця, кажуть такі факти. Випадки прав­ця спо­сте­рі­га­ли­ся у осіб, щепле­них із фла­ко­на, роз­ли­то­го із завар­ки № 53 від 19 вере­сня 1902 року. Цей фла­кон був одним із п’я­ти, напов­не­них з тієї ж самої завар­ки № 53. Те, що вся завар­ка не була зара­же­на, дове­ли люди, яким зро­би­ли з неї щепле­н­ня в інших місцях: чоти­ри фла­ко­ни, що зали­ши­ли­ся, не були зара­же­ні прав­цем. Рідина, в яку потра­пи­ли мікро­би прав­ця і живуть у ній деякий час, видає непри­єм­ний запах, який від­чу­ва­є­ться, коли посу­ди­ну від­кор­ко­ву­ють. У тих, хто робив щепле­н­ня, не було інстру­кції пере­ві­ря­ти фла­ко­ни на запах, але бага­то хто з них це робив. У Малковалі фла­кон, від­кри­тий для щепле­н­ня через шість тижнів після її під­го­тов­ки в лабо­ра­то­рії, був пере­ві­ре­ний і жодно­го запа­ху не було вияв­ле­но. Через два тижні після вико­ри­ста­н­ня фла­ко­на його зно­ву огля­ну­ли, і на той час у зали­шках ріди­ни з’я­вив­ся запах. Потім у ній було вияв­ле­но мікроб правця».

Протягом усьо­го роз­слі­ду­ва­н­ня Хавкін з пов­ною під­ста­вою про­дов­жу­вав ствер­джу­ва­ти, що вакци­на, від­прав­ле­на з лабо­ра­то­рії, не була зара­же­на прав­це­вою пали­чкою, і що зара­же­н­ня мало від­бу­ти­ся поза лабораторією.

Хавкін збе­рі­гав бадьо­рість духу про­тя­гом усьо­го роз­слі­ду­ва­н­ня, яке три­ва­ло понад рік, але це було для ньо­го важ­ким випро­бу­ва­н­ням. 30 кві­тня 1904 року він виїхав з Бомбея у від­пус­тку три­ва­лі­стю рік, до оста­то­чно­го ріше­н­ня уря­ду. Його було звіль­не­но з поса­ди дире­кто­ра Лабораторії з вивче­н­ня чуми. Більшу части­ну часу він про­вів у Європі, від­ві­ду­ю­чи різні лабо­ра­то­рії, де мав можли­вість викла­сти свою вер­сію тра­ге­дії перед декіль­ко­ма вида­тни­ми вче­ни­ми, котрі одно­стай­но зня­ли з ньо­го всю провину.

Пізніше (1930 року) бри­тан­ський жур­нал Lancet так від­гу­кнув­ся про цю спра­ву: «У 1896 році ката­стро­фі­чна епі­де­мія чуми в Індії зму­си­ла уряд дору­чи­ти Хавкіну при­го­ту­ва­н­ня вакци­ни про­ти цієї хво­ро­би, вра­хо­ву­ю­чи його від­кри­т­тя у про­фі­ла­кти­ці холе­ри. Робота була роз­по­ча­та дуже швид­ко, а її резуль­та­ти регу­ляр­но висві­тлю­ва­ли­ся у меди­чній та нау­ко­вій пре­сі. У 1900 році Індійська про­ти­чум­на комі­сія, ретель­но вивчив­ши це пита­н­ня, дійшла виснов­ку, що засто­су­ва­н­ня вакци­ни при­зве­ло до зни­же­н­ня захво­рю­ва­но­сті та смер­тно­сті, вста­нов­ле­н­ня тим­ча­со­во­го захи­сту, а оста­то­чна реко­мен­да­ція комі­сії поля­га­ла в тому, що при дотри­ман­ні запо­бі­жних захо­дів в умо­вах точної стан­дар­ти­за­ції та абсо­лю­тної обе­ре­жно­сті, цю про­це­ду­ру слід засто­со­ву­ва­ти скрізь, де це можли­во, і осо­бли­во серед дезін­фі­ку­ю­чо­го пер­со­на­лу та пер­со­на­лу чум­них ліка­рень. У 1902 році від­бу­ла­ся низ­ка смер­тель­них випад­ків, які на деякий час викли­ка­ли підо­зру щодо мето­дів виго­тов­ле­н­ня про­фі­ла­кти­чно­го засо­бу, але в резуль­та­ті роз­слі­ду­ва­н­ня факти­чних інци­ден­тів ста­ло ясно, що тра­ге­дії були викли­ка­ні не недба­лі­стю в лабо­ра­то­рії, а гру­бою зне­ва­гою зви­чай­ни­ми запо­бі­жни­ми засо­ба­ми при засто­су­ван­ні. Про те, що актив­ність індій­ської вла­ди у про­ве­ден­ні щеплень від чуми в широ­ких мас­шта­бах не слаб­ша­ла, свід­чать резуль­та­ти 30 тис. випад­ків щеплень. Але хоча щепле­н­ня три­ва­ли, робо­та Хавкіна була при­зу­пи­не­на Індійським офі­сом, і він зали­шив­ся без робо­ти. Хавкін зре­штою був виправ­да­ний, але він пере­жив важ­кі часи. Вчений отри­мав бага­то при­ві­тань з при­во­ду визна­н­ня, яке він зре­штою отри­мав від індій­сько­го офі­су, і з при­во­ду його ріше­н­ня повер­ну­ти­ся до Індії. Сьогодні загаль­но­ви­зна­ним резуль­та­том робо­ти Хавкіна є те, що вакци­на, яка засто­со­ву­є­ться в епі­де­мі­чних умо­вах, дозво­ляє зни­зи­ти смер­тність на 85%. Що це озна­чає, якщо вра­ху­ва­ти міль­йо­ни доз, випу­ще­них в Індії, важ­ко уяви­ти». Аналогічної дум­ки дотри­му­ва­лись і ті, хто знав подро­би­ці тра­ге­дії в Малковалі. Генерал С. С. Сохей, коли­шній дире­ктор Інституту Хавкіна, напи­сав про це в осо­би­сто­му листі Зельману Ваксману (Потрібно від­зна­чи­ти неве­ли­ку плу­та­ни­ну: в 1902 ніяко­го Інституту Хавкіна, зви­чай­но, не було, а була Лабораторія дослі­джень чуми. С. С. Сохей став дире­кто­ром Інституту Хавкіна вже напри­кін­ці 1920-х років, але у сво­є­му листі він нази­ває Лабораторію Інститутом).

Сохей пише Ваксману: «У Малковалі люди, яким вво­ди­ли чум­ну вакци­ну з фла­ко­на, наді­сла­но­го з Інституту Хавкіна, помер­ли від прав­ця, і в цьо­му зви­ну­ва­ти­ли Інститут Хавкіна. Але пізні­ше було вста­нов­ле­но, що з момен­ту вихо­ду фла­ко­на з Інституту до його вико­ри­ста­н­ня у польо­вих умо­вах про­йшло близь­ко 20 днів. Якби пра­вець потра­пив у фла­кон в Інституті, то на момент його вико­ри­ста­н­ня він пов­ні­стю пере­тво­рив­ся б на токси­чну прав­це­ву куль­ту­ру, і люди, які отри­ма­ли ін’є­кцію, заги­ну­ли б від цьо­го токси­ну мит­тє­во. Але вони вми­ра­ли за 7-10 днів після ін’є­кції. Це було оці­не­но як доказ того, що фла­кон був зара­же­ний до його вико­ри­ста­н­ня. Ось як це ста­ло­ся. У ті часи чум­ну вакци­ну роз­си­ла­ли у фла­ко­нах, закри­тих гумо­ви­ми проб­ка­ми, і помі­чник ліка­ря, зні­ма­ю­чи проб­ку, впу­стив її на зем­лю. А потім під­няв її та заткнув фла­кон. Так і ста­ло­ся зара­же­н­ня вакцини».

Інститут Хавкіна

Тільки в 1907 році - через три роки після усу­не­н­ня Хавкіна від робо­ти - індій­ський уряд, не зна­йшов­ши під­твер­джень сво­їм зви­ну­ва­че­н­ням, запро­по­ну­вав вче­но­му повер­ну­ти­ся в Індію.

На захист Хавкіна поси­па­ли­ся листи подя­ки з усьо­го сві­ту. Зрештою, він вирі­шив повер­ну­ти­ся. Оскільки місце дире­кто­ра Бомбейської лабо­ра­то­рії було зайня­те, він пого­див­ся пра­цю­ва­ти у Калькутті. Він про­дов­жу­вав робо­ту, але сили його були підір­ва­ні, навіть не так інтен­сив­ною робо­тою, як неспра­ве­дли­ви­ми зви­ну­ва­че­н­ня­ми. Після дося­гне­н­ня пен­сій­но­го віку у 1914 році він зали­шив Індію.

Незважаючи на те, що було зро­бле­но без­ліч спроб удо­ско­на­ли­ти роз­ро­бле­ний Хавкіним (за три міся­ці!) ори­гі­наль­ний спо­сіб отри­ма­н­ня чум­ної вакци­ни, вони зага­лом вияви­ли­ся без­успі­шни­ми. Перевага вакци­ни Хавкіна над інши­ми типа­ми про­ти­чум­них вакцин була про­де­мон­стро­ва­на повсю­дно. І вона на деся­ти­лі­т­тя ста­ла стан­дар­том яко­сті. Незважаючи на те, що захво­рю­ва­ність на чуму в Індії зни­зи­ла­ся, попит на вакци­ну про­дов­жу­вав зро­ста­ти. До 1930 за 34 роки після ство­ре­н­ня вакци­ни було розі­сла­но біль­ше як 33 міль­йо­ни доз.

У 1925 році уряд Бомбея пере­йме­ну­вав Лабораторію з дослі­дже­н­ня чуми в Інститут Хавкіна, щоб вша­ну­ва­ти пам’ять люди­ни, яка при­не­сла Індії та її наро­ду вели­че­зну користь.

Про Хавкіна Подольський писав: «Хавкін зав­жди був зану­ре­ний у дослі­дже­н­ня. Не всти­гав він вирі­ши­ти одну про­бле­му, як брав­ся до іншої. Під час Першої сві­то­вої вій­ни бри­тан­ські вій­ська у Франції мали про­фі­ла­кти­чні щепле­н­ня про­ти черев­но­го тифу, але не про­ти пара­ти­фів А та В. У зв’яз­ку з при­бу­т­тям військ з Індії та Середземномор’я було запро­по­но­ва­но про­ве­сти пов­ну вакци­на­цію. Однак сер Вільям Лейшман, дире­ктор з пато­ло­гії екс­пе­ди­цій­них сил, висту­пив про­ти, побо­ю­ю­чись важ­ких реа­кцій у сол­да­тів, що могло б пере­шко­ди­ти вій­сько­вим діям. Для роз­гля­ду пита­н­ня було при­зна­че­но комі­сію з відо­мих пато­ло­гів, до якої уві­йшов і Хавкін. Його аргу­мен­ти зна­чною мірою пере­ко­на­ли Лейшмана. Після випро­бу­вань на 300 чоло­ві­ках вакци­ну було прийня­то до вико­ри­ста­н­ня у всіх армі­ях. Хавкін був невтом­ним тру­дів­ни­ком, який нехту­вав вла­сним бла­го­по­луч­чям зара­ди бла­го­по­луч­чя інших. Його люби­ли всі, з ким він спілкувався».

Останні роки

Вийшовши у від­став­ку, Хавкін осе­лив­ся у Франції. Він жив в основ­но­му в Парижі та Булонь-сюр-Сен. Учений усе біль­ше пра­гнув уса­мі­тне­н­ня. Науковець пов­ні­стю від­мо­вив­ся від нау­ко­вої кар’є­ри, хоча зали­шав­ся чле­ном різних англій­ських, фран­цузь­ких, аме­ри­кан­ських та індій­ських нау­ко­вих това­риств та писав у росій­ські, фран­цузь­кі та гол­ланд­ські нау­ко­ві жур­на­ли. Праці ліка­ря в основ­но­му були при­свя­че­ні темам, яки­ми він займав­ся все своє життя.

Його вихід на пен­сію збіг­ся з поча­тком Першої сві­то­вої вій­ни та напе­ре­до­дні рево­лю­ції в Російській імпе­рії. Це не дозво­ли­ло віль­но їзди­ти на батьків­щи­ну, хоча 1927 року він здій­снив туди три­ва­лий візит та від­ві­дав Одесу, тро­хи про­їхав­ся країною.

Він усе жит­тя зали­шав­ся нео­дру­же­ним. Мабуть, Володимир вва­жав, що не змо­же нав’я­за­ти жін­ці той спо­сіб жит­тя, який він вів в Індії, ціл­ком при­свя­че­ний нау­ко­вій робо­ті і поря­тун­ку людей. Тим, хто бачив його в 1899 році в Лондоні, Хавкін здав­ся само­тньою, сер­йо­зною, зану­ре­ною у себе, але водно­час гар­ною людиною.

На при­йо­мі, вла­што­ва­но­му Хавкіну в 1899 році в Лондоні єврей­ською орга­ні­за­ці­єю Маккавеї, лорд Лістер під­кре­слив вели­че­зну користь, яку при­не­сла робо­та Хавкіна наро­ду Індії та всі­єї Британської імпе­рії. На цьо­му при­йо­мі Хавкін заявив, що весь час, поки він пра­цю­вав в Індії, він ніко­ли не забу­вав про стра­ж­да­н­ня сво­їх побра­ти­мів-євре­їв за цар­сько­го режи­му. Подольський писав про остан­ні роки жит­тя Хавкіна: «Він шукав нау­ко­ві обґрун­ту­ва­н­ня бага­тьох гігі­є­ні­чних зако­нів, вста­нов­ле­них Мойсеєм та інши­ми древ­ні­ми мудре­ця­ми та про­ро­ка­ми. За допо­мо­гою мікро­ско­па він обґрун­ту­вав бага­то з цих роз­по­ря­джень. Як при­клад він наво­див закон про ретель­не вида­ле­н­ня кро­ві тва­рин, в яку лег­ко могли потра­пи­ти мікро­би та викли­ка­ти сер­йо­зні захво­рю­ва­н­ня. Він роз­гля­дав свою релі­гію як фор­му дисци­плі­ни. Це було схо­же на нау­ку. Для того, щоб досяг­ти чогось у нау­ці, ми повин­ні зна­ти, що вже було дося­гну­то. Так само ми повин­ні навча­ти­ся мудро­сті минулого».

Після вихо­ду на пен­сію Хавкін при­свя­тив бага­то часу вивчен­ню юда­ї­зму. Він був пере­ко­на­ний, що саме юда­їзм послу­жив євре­ям на бла­го і що їхнє май­бу­тнє зна­чною мірою зале­жить від збе­ре­же­н­ня релі­гій­них тра­ди­цій. Він вва­жав вкрай важли­вим спри­я­ти вивчен­ню Біблії і виклав свої погля­ди в есе, опу­блі­ко­ва­но­му в 1916 році: «Братство, побу­до­ва­не на расо­вих зв’яз­ках, дав­ніх тра­ди­ці­ях, загаль­них стра­ж­да­н­нях, вірі і надії, - це гото­вий союз, що від­рі­зня­є­ться від шту­чних спі­лок тим, що існу­ють між його чле­на­ми, містять обі­цян­ку три­ва­ло­сті та кори­сно­сті. Такий союз фор­му­є­ться про­тя­гом бага­тьох сто­літь і є силою добра, зне­ва­га якої зав­дає такої ж шко­ди люд­ству, як вида­ле­н­ня кін­ців­ки - людині».

Хоча в дитин­стві та юно­сті Хавкін не отри­мав релі­гій­но­го вихо­ва­н­ня, до кін­ця жит­тя він став гли­бо­ко віру­ю­чим. Він прийняв орто­до­ксаль­ний юда­їзм. У кві­тні 1929 року Вольдемар Хавкін запо­від­ав роз­мі­ще­ні у швей­цар­сько­му бан­ку цін­ні папе­ри єврей­ським релі­гій­ним шко­лам у Східній Європі. Після його смер­ті було ство­ре­но від­по­від­ний фонд.

17 кві­тня 1928 року Хавкін оста­то­чно вла­шту­вав­ся у Лозанні. Він помер у цьо­му місті 26 жов­тня 1930 року. Помер, як і жив, на самоті.

Могила В. А. Хавкіна. Лозанна, Швейцарія. Фото Олександра Дуеля (Aleksandr Duel).

Коли звіс­тка про його смерть дійшла до Інституту Хавкіна у Бомбеї, спів­ро­бі­тни­ки Інституту опу­блі­ку­ва­ли такі сло­ва: «З гли­бо­ким жалем ми сприйня­ли пові­дом­ле­н­ня Рейтера з Лозанни про рапто­ву смерть Володимира Хавкіна 26 жов­тня 1930 року. Інститут Хавкіна, зобо­в’я­за­ний сво­єю нині­шньою діяль­ні­стю його генію, та Медичний коледж Гранта, в яко­му про­во­ди­ли­ся його пер­ші дослі­дже­н­ня чуми, було закри­то 27 жов­тня, щоб вша­ну­ва­ти його пам’ять. Некрологи з’я­ви­ли­ся у всіх місце­вих газе­тах і в меди­чних жур­на­лах бага­тьох кра­їн, і він про­слав­ле­ний як один з най­біль­ших бла­го­дій­ни­ків люд­ства. Індія має осо­бли­ві при­чи­ни шко­ду­ва­ти про його смерть: тут він про­вів най­кра­щі роки сво­го жит­тя, борю­чись із таки­ми лиха­ми, як холе­ра і чума, і сво­ї­ми про­фі­ла­кти­чни­ми щепле­н­ня­ми вря­ту­вав бага­тьох людей від руй­нів­ної дії цих хвороб».

Про дже­ре­ла:

Selman A. Waksman. brilliant and tragic life of W. M. W. Haffkine.

Bacteriologist Waldemar Mordecai Wolff Haffkine (1860-1930), 1964, 

Rutgers University Press, New Brunswick New Jersey). - Зельман Ваксман. 

Яскраве та тра­гі­чне жит­тя В. М. В. Хавкіна.

Бактеріолог Вольдемар Мордехай Вольф Хавкін (1860-1930), Видавництво Університету Ратгерса, Нью-Брунсвік, Нью Джерсі).

Цитати, крім спе­ці­аль­но зазна­че­них, наво­дя­ться у цьо­му виданні.

Текст Володимира Губайловського

Владимир Губайловский  6.12.2023

бактерії, Ваксман, вакцини, микробиология, Хавкин, холера, чума