«Ізраїль створювався не для того, щоб євреї бігали бомбосховищами». Як війна перевернула мирне життя ізраїльтян

В Ізраїлі три міся­ці три­ває вій­на, якої не бува­ло рані­ше. З момен­ту утво­ре­н­ня дер­жа­ви Ізраїль не знав стіль­ки жертв серед мир­них жите­лів — понад 1200 уби­тих, понад 250 зару­чни­ків та деся­тки зни­клих без­ві­сти. Вперше 135 тисяч ізра­їль­тян вияви­лись біжен­ця­ми у сво­їй кра­ї­ні. Вперше армія разом із викли­ка­ни­ми резер­ві­ста­ми пере­ви­щи­ла 500 тисяч. Вперше піти в армію зго­ло­си­ли­ся тися­чі пред­став­ни­ків орто­до­ксаль­них релі­гій­них гро­мад, які досі зде­біль­шо­го уни­ка­ли вій­сько­вої служби.

Війна від­чу­ва­є­ться по всій кра­ї­ні не тіль­ки у вигля­ді регу­ляр­них нальо­тів, а й у пов­сяк­ден­но­му жит­ті: в уні­вер­си­те­тах зупи­ни­ли­ся дослі­дже­н­ня та навча­н­ня (сту­ден­ти та викла­да­чі на фрон­ті), при­йо­мів у ліка­ря слід чека­ти пів­ро­ку (на фрон­ті ліка­рі потрі­бні­ші), части­на дер­жор­га­нів не пра­цює (спів­ро­бі­тни­ки вою­ють), дрі­бний бізнес, на яко­му сто­їть Ізраїль, втра­тив клі­єн­тів (люди зве­ли витра­ти до мінімуму).

Даний мате­рі­ал — це репу­блі­ка­ція текс­ту Ольги Орлової, голов­но­го реда­кто­ра T-invariant, викла­де­но­го на пор­та­лі «Важливі істо­рії».

Університети та школи. «На війну пішла третина студентів»

В Ізраїлі немає фіксо­ва­ної дати поча­тку навчаль­но­го року. Традиційно він почи­на­є­ться в сере­ди­ні жов­тня після низ­ки дов­гих свят, остан­нє з яких — Сімхат-Тора. 2023 року цей день при­пав на 7 жов­тня. Щойно новин­ні кана­ли пові­до­ми­ли про те, що ста­ло­ся на кор­до­ні з Газою, деся­тки тисяч сту­ден­тів зро­зумі­ли, що замість ауди­то­рій на них чека­ють вій­сько­ві бази. Більшість моло­дих ізра­їль­тян всту­пає до уні­вер­си­те­тів вже після того, як від­слу­жить в армії, тому саме вони скла­да­ють основ­ний кістяк резер­ві­стів, яких від­прав­ля­ють на фронт у разі бойо­вих дій.

«У нашо­му уні­вер­си­те­ті на вій­ну пішла тре­ти­на сту­ден­тів, — роз­по­від­ає про­фе­сор­ка Університету іме­ні Бар-Ілана Олена Буніна. «Місцеві сту­ден­ти, з яки­ми я пере­пи­су­юсь, у дуже пога­но­му емо­цій­но­му ста­ні» як і все тут. Усі мають заги­блих зна­йо­мих, пов­но дру­зів слу­жить. Періодично над­хо­дять листи про смерть дітей серед колег-викла­да­чів нашо­го уні­вер­си­те­ту. Горе дуже близько».

Олена Буніна, про­фе­сор­ка Університету іме­ні Бар-Ілана

«Техніон спо­ро­жнів, — роз­по­від­ає заві­ду­вач лабо­ра­то­рії фізи­ки пла­зми Яків Красик. — У нашій лабо­ра­то­рії зараз май­же немає моло­ді: двоє на фрон­ті, а одна дів­чи­на зна­хо­ди­ться в тако­му важ­ко­му пси­хо­ло­гі­чно­му ста­ні, що не може про­дов­жу­ва­ти робо­ту. Три роки тому, під час пан­де­мії, ми теж в уні­вер­си­тет­ській пошті регу­ляр­но отри­му­ва­ли звіс­тки про смерть спів­ро­бі­тни­ків, але зараз наба­га­то важ­че це пере­жи­ти, бо ми хова­є­мо не ста­рих, а молодих».

Яків Красік, про­фе­сор Техніону

Перший місяць шко­ли та дитя­чі сад­ки були закри­ті, але потім ста­ло зро­зумі­ло, що немо­жли­во три­ма­ти дітей удо­ма, батьки поча­ли вихо­ди­ти на робо­ту, а діти поча­ли зви­ка­ти до сирен. У Олени Буніної син ходить до шко­ли, а донь­ка до дитя­чо­го сад­ка. «Мої діти пере­жи­ва­ють бом­бар­ду­ва­н­ня досить спо­кій­но — сто­сов­но інших дітей, про яких я чую. Тель-Авів часто бомблять».

У пер­ші дні вони силь­но ляка­ли­ся, але зараз зви­кли, дисци­плі­но­ва­но ходять до бом­бо­схо­ви­ща, а молод­шу можна навіть від­но­си­ти сплячу.

Щоправда, у сина-шко­ля­ра дуже зла­мав­ся навчаль­ний про­цес: части­на вчи­те­лів пішла вою­ва­ти, тому він навча­є­ться лише кіль­ка разів на тиждень по п’ять уро­ків, що важ­ку­ва­то за логі­сти­кою, зві­сно. Але наші тру­дно­щі незрів­нян­ні з тими сім’я­ми, де діти через бойо­ві дії вза­га­лі зали­ши­ли свої шко­ли та пере­їха­ли до інших міст. Я вже не гово­рю про укра­їн­ські сім’ї, які від­ве­зли дітей від одні­єї вій­ни і потра­пи­ли на іншу».

Школи у різних райо­нах кра­ї­ни пра­цю­ють у різних режи­мах. Десь заня­т­тя йдуть постій­но, десь їх можна про­во­ди­ти лише у захи­ще­них при­мі­ще­н­нях, а десь пішли в онлайн. Ізраїль дав­но вже від­чу­ває сер­йо­зну неста­чу вчи­те­лів, ще до вій­ни він від­но­сив­ся до кра­їн з висо­кою кіль­кі­стю дітей у кла­сах — до 40 осіб. Тепер через мобі­лі­за­цію педа­го­гів і насам­пе­ред пере­пов­не­ні кла­си заби­ті дітьми понад норму.

Біженці. «Евакуювати всіх, хто не має доступу до притулку»

Перші тижні вій­ни уряд ніяк не міг ухва­ли­ти ріше­н­ня, що роби­ти з гро­ма­дя­на­ми у зоні бойо­вих дій, тому мешкан­ців з-під обстрі­лу виво­зи­ли добровольці-волонтери.

«Евакуація» — це не еко­но­мі­чна про­бле­ма. Держава має гро­ші, щоб вивез­ти людей із небез­пе­чної зони. Необхідне полі­ти­чне ріше­н­ня», — вима­гав мер Сдерота (міста, що зна­хо­ди­ться на кор­до­ні з Газою) у Кнесеті. Однак міністр фінан­сів наклав вето на виді­ле­н­ня гро­шей на ева­ку­а­цію жите­лів міст, які були час­тко­во зруй­но­ва­ні, але не нале­жа­ли згі­дно із зако­ном до при­кор­дон­них зон з Газою. Справа зру­ши­ла­ся тіль­ки після того, як мер Ашкелона (ще одно­го міста непо­да­лік Гази) пря­мо в кне­се­ті накри­чав на міні­стра: «Сім років я кри­чу: “Кибенимат!” (Руська лай­ка в іври­ті). Увімкніть Ашкелон до при­кор­дон­ної зони Гази! Евакуювати всіх, хто не має досту­пу до схо­ви­ща. Я гово­рю про тих, хто не має гро­шей на при­ту­лок і не має гро­шей на ева­ку­а­цію. Які від­по­віді у вас є для цих людей, крім моли­тви про те, щоб вони не померли?..

Ашкелон став містом-при­ма­рою, мага­зи­ни та інші бізне­си не пра­цю­ють, зби­тки від вій­сько­вих дій обчи­слю­ю­ться сотня­ми міль­йо­нів шеке­лів, міні­стер­ство обо­ро­ни дало добро на пере­каз коштів, але Мінфін наклав вето.

І поясніть мені, що роби­ти, якщо ева­ку­а­ція міста має кошту­ва­ти 300 міль­йо­нів шеке­лів?» У резуль­та­ті ріше­н­ня про ева­ку­а­цію було прийня­то, понад 135 тисяч ізра­їль­тян із пів­но­чі та пів­дня виве­зли з-під обстрі­лів. Більшість із них роз­мі­сти­ли в готе­лях, які все одно поро­жні: охо­чих від­по­чи­ти в Ізраїлі сьо­го­дні небагато.

Готелям пла­тить дер­жа­ва — для біжен­ців це без­ко­штов­но. Але біль­шість готе­лів не при­сто­со­ва­ні для три­ва­ло­го про­жи­ва­н­ня сімей з дітьми, оскіль­ки дов­ко­ла немає ні шкіл, ні дитя­чих сад­ків. Та й ті, що є, не можуть прийня­ти одно­ча­сно таку кіль­кість нових учнів. Тому бага­то біжен­ців нама­га­ю­ться поїха­ти жити до тих роди­чів чи дру­зів, де можна отри­ма­ти допо­мо­гу та домо­ви­ти­ся про тим­ча­со­вий при­йом дити­ни до садо­чка чи шко­ли. Однак це тим­ча­со­ве ріше­н­ня ніяк не від­по­від­ає на запи­та­н­ня: а що буде з цими людьми далі? Уряд поки що не запро­по­ну­вав жодних рішень для переселенців.

Бізнес. «Ми залишилися віч-на-віч із війною»

Павлу Попелюхіну 44 роки, з них 18 він пра­цює в ізра­їль­сько­му офі­сі аме­ри­кан­ської IT-ком­па­нії і кожні пів­ро­ку на два-три тижні йде до «милу­їм» на вій­сько­ві збо­ри. З остан­ньо­го «милу­і­ма» він повер­нув­ся у вере­сні, а за два тижні після поча­тку вій­ни зно­ву опи­нив­ся в армії. У його ком­па­нії 10% спів­ро­бі­тни­ків зараз пере­бу­ва­ють у бойо­вих части­нах. «У нас у фір­мі немає про­блем з опла­тою резер­ві­стів, нам збе­рі­га­ють зар­пла­ту пов­ні­стю, тому що хай­тек — це осо­бли­вий світ. Але в інших ком­па­ні­ях моїм това­ри­шам по слу­жбі робо­то­дав­ці поча­ли пла­ти­ти міні­маль­ну зар­пла­ту. Вони про­сто не мають гро­шей тре­тій місяць збе­рі­га­ти зар­пла­ту тим, хто не пра­цює. Люди нер­ву­ють: мало того, що вони вже три міся­ці не бачать буди­нок, за виня­тком пооди­но­ких вихі­дних раз на два-три тижні, але ще й не можуть забез­пе­чи­ти сім’ї. Нерви у дома­шніх не витри­му­ють, деякі сім’ї почи­на­ють роз­ва­лю­ва­тись».

Павло Попелюхін у мир­но­му жит­ті айті­шник, у вій­сько­вій час — водій ван­та­жної техніки

Зазвичай в Ізраїлі кіль­кість бізне­сів зро­стає, але цьо­го року їх ста­не на 20 тисяч мен­ше. У пер­ші тижні вій­ни у тор­го­вих цен­трах було закри­то май­же всі кафе та біль­шість мага­зи­нів. Частина так і не відкрилася.

Катерина Бірюкова та її чоло­вік Олексій займа­ю­ться ланд­ша­фтним дизай­ном, — обла­го­ро­джу­ють ділян­ки, бал­ко­ни тощо. Після поча­тку вій­ни нових клі­єн­тів вони не мають. Залишилися лише ста­рі, які опла­чу­ють або­не­мент із догля­ду за вже оформ­ле­ною тери­то­рі­єю. Однак цей дохід не забез­пе­чує сім’ї навіть опла­ту іпо­те­ки, не кажу­чи вже про зви­чний рівень жит­тя: «Наразі перед нами сто­їть вибір: схо­ди­ти до перу­ка­ря або дода­ти 200 шеке­лів до машкан­ти (іпо­те­ки). І така сама ситу­а­ція у моїх дру­зів худо­жни­ків та дизай­не­рів. Щоправда, нас дуже під­три­му­ють клі­єн­ти: ми, напри­клад, бої­мо­ся їзди­ти до цен­тру кра­ї­ни, до райо­нів, де часто обстрі­лю­ють. А наші клі­єн­ти з тих райо­нів все одно опла­чу­ють або­не­мент. Тому що люди нама­га­ю­ться допо­мог­ти одне одному».

Щоб допо­мог­ти коле­гам, які зазна­ють зби­тків, відо­мий в Ізраїлі під­при­є­мець, вла­сник ком­па­нії Yoffi Аркадій Майофіс вла­шту­вав акцію «Підтримай сво­їх»: вирі­шив без­ко­штов­но опу­блі­ку­ва­ти у сво­їх ака­ун­тах рекла­му різних бізне­сів. Це допо­мо­гло бага­тьом під­при­єм­цям не розо­ри­ти­ся у пер­ші воєн­ні місяці.

Аркадій Майофіс у скла­дний час під­три­мує малий бізнес рекламою

До жов­тня 2023 Марина Бадашина була настіль­ки відо­мим май­стром мані­кю­ру в Хайфі, що вже не бра­ла нових клі­єн­тів. До неї тре­ба було запи­су­ва­тись за кіль­ка міся­ців. У пер­ший же місяць вій­ни вона втра­ти­ла поло­ви­ну клі­єн­тів: «Десяти тисяч людей зали­ши­ли­ся без робо­ти або потра­пи­ли в неопла­чу­ва­ну від­пус­тку. Манікюр — не пита­н­ня пер­шої необ­хі­дно­сті, це не їжа і не меди­ка­мен­ти. Ми пра­цю­є­мо для кра­си та радо­сті. А радо­сті у людей зараз немає зов­сім, нато­мість зали­ши­ли­ся дитя­чі сад­ки, квар­ти­ри, за які тре­ба платити».

Марина пра­цює волон­те­ром у дитя­чо­му від­ді­лен­ні онко­ло­гії лікар­ні «Рамбам», а також робить без­ко­штов­ний меди­чний педи­кюр сол­да­там (їх про­бле­ми — зби­ті сто­пи, мозо­лі, ніг­ті, гриб­ко­ві інфе­кції). Грошей усе це не дає. «У моїх колег схо­жа ситу­а­ція. Поруч зі мною пра­цює май­стер, яко­го клі­єн­ти ходять поко­лі­н­ня­ми вже 40 років. Я рані­ше ніко­ли не бачи­ла, щоб він сидів годи­на­ми без діла. З іншо­го боку від мене — кабі­нет одні­єї з кра­щих коло­ри­стів Хайфи. У неї вза­га­лі зни­кли всі клі­єн­ти. Вона нама­га­ла­ся запи­су­ва­ти відео, акти­ві­зу­ва­ти рекла­му у соцме­ре­жах. Але це не допо­ма­гає. Коли вій­на, ви не піде­те фар­бу­ва­ти волос­ся. Вам про­сто не на часі. Мої зна­йо­мі, які тор­гу­ють одя­гом з Італії та Туреччини, потра­пи­ли в ще скла­дні­ше ста­но­ви­ще. Порушено всю логі­сти­ку, при­вез­ти товар не можна. А про­да­жем това­ру, що зали­шив­ся, з поча­тку вій­ни не покри­ва­ють навіть ціни орен­ди мага­зи­ну. Тому дуже бага­то мага­зи­нів за два міся­ці закрилися».

Вважається, що ізра­їль­тя­ни зви­кли до війн. Але Марина, яка при­їха­ла до Ізраїлю 13 років тому з Києва, каже, що такий стра­шний досвід має впер­ше: «Так, ми зна­є­мо, що таке при­льо­ти, сире­ни, паді­н­ня раке­ти. Вміємо роз­рі­зня­ти за зву­ком, що саме летить у небі. Проте пси­хо­ло­гі­чно ми зав­жди почу­ва­ли­ся захищеними.

Ми зав­жди зна­ли, що є дер­жа­ва і є ворог. І моя дер­жа­ва зав­жди мене захи­стить. А тепер я сиджу і думаю: що я сама можу зро­би­ти для сво­єї без­пе­ки? Ми зна­є­мо, що теро­ри­сти про­ни­кли у всі райо­ни, я від­чу­ваю, що вони в кра­ї­ні, і я біль­ше ні на кого не надіюся.

Я купи­ла собі та мамі газо­ві балон­чи­ки. Я нама­га­ю­ся уни­ка­ти білих піка­пів — це ті маши­ни, на яких теро­ри­сти заїха­ли з Гази. У сво­є­му кабі­не­ті також три­маю кіль­ка засо­бів захи­сту. Я гото­ва чини­ти опір будь-якої миті. Ми зали­ши­ли­ся віч-на-віч із вій­ною. І ніхто не захи­стить Ізраїль, окрім нас самих».

За дани­ми Національного інсти­ту­ту полі­ти­ки в галу­зі охо­ро­ни здо­ро­в’я після 7 жов­тня кіль­кість ізра­їль­тян, які стра­жда­ють на три­во­жний роз­лад, зро­сла на 50%, а випад­ків гострої стре­со­вої реа­кції — на 900%.

Але не всі можуть пере­но­си­ти стрес у тилу. Частину вете­ра­нів-резер­ві­стів, які не можуть вою­ва­ти на нових тан­ках, вирі­ши­ли від­но­ви­ти спи­са­ні ста­рі тан­ки. Вони ство­ри­ли свій баталь­йон, назва­ли його Оф ха-Холь (птах Фенікс) та виру­ши­ли на фронт.

«Після 7 жов­тня з нами тра­пи­ло­ся диво», — зазна­чає Павло Попелюхін, чия бойо­ва спе­ці­аль­ність в армії — пере­ве­зе­н­ня важ­кої техні­ки, — євреї, беду­ї­ни, дру­зі, ізра­їль­ські ара­би, всі мусуль­ма­ни і хри­сти­я­ни зібра­ли­ся і пішли і пішли, уряд про­ки­ну­ли­ся. Люди нав­ко­ло мене кину­ли все, щоби бра­ти участь в ева­ку­а­ції та бойо­вих діях. Для нас був шок, скіль­ки ізра­їль­тян, які дав­но поки­ну­ли кра­ї­ну, повер­ну­ли­ся до Ізраїлю. Деякі — одра­зу на фронт. Горе згур­ту­ва­ло кра­ї­ну і змі­ни­ло наш погляд на те, як ми живе­мо тут. Адже ми самі слу­жи­мо, а не може­мо зро­зу­мі­ти, чому ста­ло можли­вим 7 жов­тня, як це ста­ло­ся?.. Сам Ізраїль диву­є­ться собі».

Волонтери. «Війну ми, звичайно, виграємо»

Величезну шко­ду завда­ла вій­на сіль­ським райо­нам на пів­дні та на пів­но­чі Ізраїлю, де роз­та­шо­ва­ні фер­ми, на яких виро­щу­ють тва­рин, пти­цю, фру­кти та ово­чі. Там було бага­то пале­стин­ських та таї­ланд­ських робі­тни­ків. Палестинців Ізраїль видво­рив, бага­то таї­ланд­ців виїха­ли самі. Тому в пер­ші ж тижні вій­ни фер­ме­ри звер­ну­ли­ся по допо­мо­гу до добро­воль­ців із цен­траль­ної части­ни кра­ї­ни. З того часу вже тре­тій місяць кожен шабат інже­не­ри, викла­да­чі, музи­кан­ти, водії, пен­сіо­не­ри, від­став­ні гене­ра­ли та міні­стри замість від­по­чин­ку їдуть скла­дни­ми шля­ха­ми до пів­ден­них та пів­ні­чних райо­нів, щоб допо­мог­ти фермерам.

Знаменитий аме­ри­кан­ський біо­лог Євген Кунін регу­ляр­но при­їжджає до Ізраїлю від­ві­ду­ва­ти свою маму. Кожен його при­їзд — це подія для колег, його запро­шу­ють висту­пи­ти на семі­на­рах, про­чи­та­ти лекції. 

Провідний нау­ко­вий спів­ро­бі­тник Національного цен­тру біо­те­хно­ло­гі­чної інфор­ма­ції Національної меди­чної бібліо­те­ки Національних інсти­ту­тів охо­ро­ни здо­ро­в’я США Євген Кунін (пра­во­руч) допо­ма­гає ізра­їль­ським фермерам

На цей раз після лекції він виру­шив у субо­ту разом з інши­ми спів­ро­бі­тни­ка­ми уні­вер­си­те­ту зби­ра­ти помі­до­ри: «Це лише на пер­ший погляд нага­дує поїзд­ки на кар­то­плю у СРСР. Там це було викли­ка­но оги­дним радян­ським мене­джмен­том у сіль­сько­му госпо­дар­стві, а в Ізраїлі — це добро­віль­на гро­ма­дян­ська солі­дар­ність і жорс­тка необ­хі­дність. Якщо вро­жай про­па­де, людям нічо­го буде їсти».

Там же, у тепли­цях, можна регу­ляр­но зустрі­ти коли­шньо­го міні­стра обо­ро­ни Моше Бугі Яалон, акто­рів та бага­тьох інших відо­мих дія­чів Ізраїлю.

Нові та ста­рі репа­трі­ан­ти на сіль­го­с­про­бо­тах: біо­лог Олександр Марков, інже­нер Ян Рибак, сту­дент-біо­лог Федір Войтинський, біо­лог Олександра Горяшко, вчи­тель музи­ки Яна Ют

Логістику та достав­ку людей на фер­ми взя­ли на себе волон­тер­ські орга­ні­за­ції, роль яких сьо­го­дні є величезною.

В Ізраїлі не було рані­ше досві­ду мит­тє­вої мобі­лі­за­ції такої кіль­ко­сті резер­ві­стів. Тому забез­пе­че­н­ням за ліче­ні дні сол­да­тів обмун­ди­ру­ва­н­ням, хар­чу­ва­н­ням, достав­кою до вій­сько­вих частин часто займа­ю­ться волонтери.

Ян Рибак, інже­нер прое­кт­ної ком­па­нії, взяв від­пус­тку одра­зу після 7 жов­тня та почав займа­ти­ся достав­кою допо­мо­ги сол­да­там. «На про­ха­н­ня сво­їх зна­йо­мих я віз все на сві­ті, почи­на­ю­чи від фут­бо­лок і тру­сів і закін­чу­ю­чи вій­сько­вим спо­ря­дже­н­ням. Доставляє усе, що наді­сла­ли поштою DHL роди­чі сол­да­там із-за кор­до­ну: ліки, речі. Потім почав спів­пра­цю­ва­ти з волон­тер­ським цен­тром, який зро­би­ла у Хайфі пар­тія “Наш дім Ізраїль”. Це єди­на росій­сько­мов­на пар­тія Ізраїлю. Вони зби­ра­ють пожер­тву­ва­н­ня та заку­по­ву­ють те, що про­сять у бойо­вих частинах».

Спочатку Ян їздив лише на пів­день, але вже за тиждень бойо­ві дії поча­ли­ся і на пів­но­чі, на кор­до­ні з Ліваном. «Ось там я справ­ді від­чув, що таке близь­кість фрон­ту. Якраз того дня “Хезболла” стрі­ля­ла по насе­ле­них пун­ктах про­ти­тан­ко­ви­ми раке­та­ми, вран­ці вби­ло люди­ну. Коли я при­їхав, мене навіть не хоті­ли пуска­ти. Довго ради­ли­ся, дзво­ни­ли, зре­штою таки пропу­сти­ли. Сказали: “Їдь, але ніде не зупи­няй­ся”. Доїхав до сели­ща, де я мав пере­да­ти при­ве­зе­ну їжу вій­сько­вим, а там теж: “Тут не стій, це місце про­стрі­лю­є­ться з того пагор­ба”. Коли зби­рав­ся їха­ти, попро­си­ли під­вез­ти сол­да­та, яко­му дали від­пус­тку. Поки я на ньо­го чекав, поча­ли­ся вибу­хи — всі кину­ли­ся в при­ту­лок. Загалом на пів­ніч їзди­ти зараз стра­шні­ше, ніж на південь».

Ян мешкає в Ізраїлі з 1991 року. Пам’ятає без­ліч кон­флі­ктів з Газою, з ХАМАСом, Другу Ліванську. На запи­та­н­ня, чи зав­жди волон­те­ри масо­во були залу­че­ні до забез­пе­че­н­ня резер­ві­стів, різ­ко від­по­від­ає: «Ні. Але й такої вій­ни, як зараз, не було. Не те що на моїй пам’я­ті, вза­га­лі ніко­ли в істо­рії Ізраїлю після Війни за неза­ле­жність. Чим від­рі­зня­є­ться ця вій­на від усіх попе­ре­дніх? Війна Судного дня вва­жа­є­ться одні­єю з най­стра­шні­ших ізра­їль­ських воєн, у ній заги­ну­ло дві з поло­ви­ною тися­чі ізра­їль­тян. Але це були вій­сько­ві, гро­мад­ських втрат май­же не було. Ніколи не було у нас тако­го, щоб у зару­чни­ки взя­ли понад 250 осіб. Їхня точна кіль­кість неві­до­ма досі: є люди, які зни­кли, і ми не зна­є­мо, вони в зару­чни­ках чи мер­тві. Вбивства були ско­є­ні з такою нелюд­ською жор­сто­кі­стю, що досі не іден­ти­фі­ко­ва­но всіх зна­йде­них остан­ків. У цьо­му пла­ні Війна Судного дня хоч і була для Ізраїлю важ­кою і трав­ма­ти­чною, але ніхто в той момент не думав, що Ізраїль може при­пи­ни­ти існу­ва­н­ня, а вій­на, яка від­бу­ва­є­ться зараз, — це дру­га вій­на після Війни за неза­ле­жність 1948 року, в якій мова йде­ться про вижи­ва­н­ня дер­жа­ви. В Ізраїлі три­ває вій­на за існування.

Якщо Ізраїль про­грає цю вій­ну, це ста­не для нас поча­тком болі­сно­го кін­ця, що може роз­тя­гну­ти­ся на два, три, можли­во, на чоти­ри деся­ти­лі­т­тя. Але це буде саме поча­ток кін­ця. Справа в тому, що вже дав­но ара­би не став­лять за мету захо­пи­ти Ізраїль. Вони чудо­во розу­мі­ють: жодна араб­ська мілі­ція, навіть на кшталт “Хезболли”, не в змо­зі оку­пу­ва­ти Ізраїль. Вони про­сто нама­га­ю­ться нас вижи­ти, вони нама­га­ю­ться зро­би­ти жит­тя людей нестер­пним. Розрахунок те що, що про­стий ізра­їль­тя­нин у якийсь момент ска­же: “Ну скіль­ки можна? Навіщо мені це тре­ба? Це не мати­ме кін­ця. Я хочу, щоб мої діти жили у спо­кій­них умо­вах, щоб їм не загро­жу­ва­ли раке­ти”. З 2005 року, від­ко­ли Ізраїль пов­ні­стю пішов з Гази, під постій­ною загро­зою раке­тно­го обстрі­лу на пів­дні виро­сло ціле поко­лі­н­ня. У них там є 20 секунд на те, щоб добіг­ти до при­тул­ку. Адже для чого ство­рю­вав­ся Ізраїль? Ізраїль ство­рю­вав­ся після Другої сві­то­вої вій­ни як при­ту­лок: у євре­їв буде буди­нок, у яко­му ніхто ніко­ли не змо­же повто­ри­ти Голокост, не змо­же без­кар­но вби­ва­ти євреїв.

Те, що ми бачи­ли остан­ні 20 років в Ізраїлі, — це не те, зара­ди чого ство­рю­ва­ла­ся ця кра­ї­на. Не для того, щоб євреї у сво­їй кра­ї­ні біга­ли бом­бо­схо­ви­ща­ми. А тепер ста­ла­ся най­біль­ша тра­ге­дія після Голокосту.

І, від­по­від­но, сила реа­кції про­пор­цій­на силі уда­ру: рівень солі­дар­но­сті не порів­ня­ти ні чим, що було на моїй пам’я­ті. Тому духом волон­тер­ства зараз про­ни­за­но все».

Волонтер Ян Рибак

«Війну ми, зви­чай­но, вигра­є­мо, — обі­цяє голо­ва про­гра­ми з вивче­н­ня Росії в Інституті дослі­джень націо­наль­ної без­пе­ки при Тель-Авівському уні­вер­си­те­ті Аркадій Міл-Ман. — Тільки коли саме, незро­зумі­ло. Як прийня­то гово­ри­ти, як і коли я почи­наю вій­ну, знаю, як і коли я закін­чую, не знаю. А потім роз­по­чне­ться вну­трі­шня стра­шна бороть­ба, бо вій­на поста­ви­ла пита­н­ня Ізраїлю: бути чи не бути? Ми піді­йшли до 7 жов­тня з пов­ним роз­ко­лом суспіль­ства, з вели­че­зним невдо­во­ле­н­ням людей, які пере­бу­ва­ють на різних пози­ці­ях вла­ди та армії. Тому Ізраїль, якщо він хоче вижи­ти, насту­пно­го дня після вій­ни має роз­по­ча­ти битву за май­бу­тнє. Або ми жити­ме­мо в Середньовіччі, як бага­то наших сусі­дів, або ми буде­мо дер­жа­вою з вищої ліги. Одне можна ска­за­ти точно: Ізраїль до 7 жов­тня та Ізраїль після 7 жов­тня — це будуть дві різні країни».

Текст: Ольга Орлова

  9.01.2024

,