П’ятий нарис із серії «Творці» присвячений Володимиру Хавкіну, творцеві перших ефективних вакцин від холери та чуми. Наприкінці ХІХ століття Хавкін провів першу масову вакцинацію Індії. Його лабораторії розробили та виробили десятки мільйонів доз протихолерної та протичумної вакцин. У проекті «Творці» спільно з RASA (Russian-American Science Association) T-invariant за підтримки Richard Lounsbery Foundation продовжує публікацію серії біографічних нарисів про вихідців з Російської імперії, які зробили значний внесок у світову науку та технології, про тих, кому ми зобов’язані нашій новій реальності.
Наприкінці 50-х років нобелівський лауреат Зельман Ваксман, творець стрептоміцину, написав книгу про Володимира (Вальдемара) Хавкіна. Він писав із вдячністю та співчуттям про пошук та відкриття, про найважчу польову роботу Хавкіна в Індії, про помилки та звинувачення, висунуті проти Хавкіна. Ваксман розумів Хавкіна, мабуть, як ніхто інший. Ця книга і стала основою нашого нарису.
Україна. Одеса. Ранні роки
Володимир Аронович Хавкін (Вальдемар Мордехай Вольф Хаффкін) народився 3 березня 1860 (за старим стилем) або 15 березня за новим в Одесі в Російській імперії в сім’ї Аарона і Розалії (уродженої Ландсберг) Хавкіних. Батько Володимира Хавкіна походив із єврейської купецької сім’ї та був вихований у дусі західної культури. Він був особливо релігійний, але хлопчик з дитинства ввібрав принципи і основи юдаїзму. Мати померла, коли Володимир був ще зовсім дитиною. Сім’я переїхала до Бердянська, що на Азовському морі, де його батько працював учителем.
Спочатку Володимир отримував освіту вдома, а 1870-1872 роках, у місцевій школі. У віці 12 років він вступив до Бердянської гімназії. Тут хлопець досягав успіху як в спорті, так і в інших дисциплінах, а особливо в природничих науках. У 1879 році він закінчив гімназію та вступив на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі. Його батько був надто бідний, щоб утримувати юнака у великому місті. На допомогу Володимиру прийшов старший брат, який давав йому 10 карбованців на місяць. Університет платив свого роду стипендію, тобто видавав 20 копійок на день на їжу. Хавкіну цього вистачало, щоб якось зводити кінці з кінцями. Він був захоплений наукою і з ранньої юності сповнений співчуття до людей. Це визначило його життя.
В університеті Хавкін займається фізикою, математикою та зоологією. Незабаром його учителем став Ілля Мечников, який на той час був професором зоології Новоросійського університету. І студент також вирішив стати зоологом. Але його хвилювала не лише наука.
1 березня 1881 року членами революційної організації «Народна воля» було вбито царя Олександра II. 18 березня 1882 року в Одесі на Миколаївському бульварі народоволець Микола Желваков впритул застрелив військового юриста генерал-майора Василя Стрельнікова. Підготовкою вбивства займалася відома революціонерка, член Народної волі Віра Фігнер.
У діяльності «Народної волі» в Одесі брали участь студенти Новоросійського університету. Існують відомості, які заслуговують на увагу, що Хавкін теж був пов’язаний з «Народною волею», тому був заарештований і якийсь час провів у в’язниці (Про це пише біограф Хавкіна Марк Поповський у книзі «Доля доктора Хавкіна» (1963)).
Консервативний режим нового царя Олександра III вжив жорстких заходів для придушення терористичного руху в університетах і по всій країні. Багато студентів було заарештовано і заслано, деяких страчено (Микола Желваков був повішений за рішенням військового суду через 4 дні після вбивства Стрельнікова).
Головних «винних» у смуті уряд і народні маси відшукали досить швидко – ними виявилися «жиди». В Одесі розпочалися єврейські погроми. (У 1887 році було введено «відсоткову норму» для євреїв у гімназіях та університетах: євреїв у цих навчальних закладах не могло бути більше певної частки. Хавкіна це обмеження тоді не торкнулося, але воно сильно вплинуло на життя багатьох інших євреїв, у тому числі Зельмана Ваксмана).
Чиновники, преса та студентські організації розпочали планомірну атаку не лише на окремих євреїв, а й на цілі громади, які були названі головною причиною всіх бід, що спіткали Російську імперію. Багато студентів-християн в університетах створювали майже воєнні об’єднання, які здійснювали напади на євреїв та підбурювали до погромів.
Для захисту від погромів євреї, не надто розраховуючи на допомогу влади, організували самооборону. 3-5 травня 1881 року, коли в Одесі розпочався погром, самооборона діяла досить успішно. Але поліція не лише не захищала євреїв, а заарештувала близько 150 учасників самооборони. Серед заарештованих був Володимир. Він був схоплений із револьвером у руці. Взагалі-то зброї у самооборони було мало, в основному, сокири, кийки і залізні прути. Те, що Хавкін мав револьвер, можна вважати непрямим підтвердженням його зв’язку з «Народною волею»: у професійних революціонерів зброя була. Після арешту ситуація для хлопця була дуже важкою. Йому загрожувала не лише заслання. Але його врятував учитель.
Професор Мечников дізнався про арешт і одразу ж прийшов на допомогу учню. Мечников виступав свідком захисту. Його авторитет був настільки великий, що професору вдалося врятувати Хавкіна від переслідувань влади. І студент не тільки вийшов на волю, але й залишився в університеті та 1883 року отримав диплом. Він представив дипломну роботу із зоології.
В результаті гонінь і обмежень, що вводяться, почалася масова еміграція євреїв з Російської імперії, особливо часто вони виїжджали до США. Але Хавкін вирішив залишитися в Одесі та готуватися до наукової кар’єри.
Одеса на той час була одним із найбільших світових центрів мікробіології. Там працював не лише вчитель Хавкіна, нобелівський лауреат Ілля Мечников, а й епідеміолог Микола Гамалея, та мікробіолог Олександр Безредка (він потім плідно працював із Мечниковим в Інституті Пастера в Парижі), та багато інших. Саме в Одесі в 1882 році Мечников відкрив явище фагоцитозу, а на з’їзді російських дослідників природи і лікарів 1883 року виступив зі своєю знаменитою доповіддю про захисні сили організму. Так була заснована одна з найважливіших сьогодні біологічних наук – імунологія. 1886 року Мечников і Гамалея організували в Одесі першу за межами Франції Пастерівську станцію (Одеську бактеріологічну станцію).
Після отримання диплому Володимир Хавкін вступив на роботу до Зоологічного музею Одеси, де провів наступні п’ять років (1883-1888). Оскільки він відмовився прийняти хрещення, він не міг розраховувати на професорську посаду, але йому було надано лабораторію, обладнану спеціально для його роботи. У цей період Хавкін опублікував п’ять важливих наукових праць, присвячених харчуванню та спадковим характеристикам одноклітинних організмів. Він брав участь у перекладі з німецької мови на російську трактат Клауса із зоології. Він став справжнім вченим.
Але обмеження, введені для євреїв, ставали дедалі жорсткішими, академічна кар’єра була для Хавкіна закрита. В 1888 році відбулася подія, яка все вирішила для молодого вченого: його улюблений вчитель, Ілля Мечников, поїхав працювати в інститут Пастера в Парижі.
За словами дружини Мечникова Ольги великий учений пояснив причину свого від’їзду: «Саме в Парижі мені вдалося, нарешті, зайнятися чистою наукою без будь-якої політики та громадських обов’язків. У Росії ця мрія не могла здійснитися через перешкоди зверху, знизу і з усіх боків. Можна подумати, що час науки в Росії ще не настав. Я так не вважаю. Навпаки, я вважаю, що наукова робота необхідна Росії, і щиро бажаю, щоб у майбутньому умови стали більш сприятливими».
Еміграція
Спочатку Хавкін вибрав Швейцарію. Туди виїжджали багато євреїв з Російської імперії для здобуття університетської освіти та роботи в галузі природничих наук і медицини. В 1888 році молодий чоловік був призначений асистентом з фізіології професора Морріса Шиффа на медичному факультеті Женевського університету.
Зельман Ваксман згадує, як майже через 40 років відвідав Женевський університет. Він говорив з професором цього університету Ріхардом Шодатом, і той розповів йому, що до революції 1917 року 90% студентів швейцарських медичних шкіл становили російські євреї. Звісно, не від хорошого життя так склалося. Але то був шанс.
Хавкін прожив у Швейцарії рік. Хоча все начебто складалося непогано, у світі було лише одне місце, де він хотів працювати, це Інститут Пастера. І 1889 року Володимир поїхав із Женеви до Парижа. Там працював його вчитель, Ілля Мечников, там працював Луї Пастер, там була найпередовіша наука.
Хавкіна дуже цікавили роботи, що проводяться в Парижі щодо виникнення захворювань людини і тварин під впливом мікробів і створення вакцин для захисту людини і тварин від бактеріальних інфекцій. І саме на цьому науковому полі він досяг згодом видатних успіхів.
Але першим призначенням Хавкіна в Інституті Пастера була посада помічника бібліотекаря. Рано-вранці до відкриття бібліотеки і пізно ввечері після її закриття Хавкін міг працювати в лабораторії Еміля Ру. Його єдиним захопленням на той час, окрім роботи та книг, була скрипка. Любов до музики молодого науковця знайшла співчуття серед інших одеських емігрантів. Любив його послухати й сам Мечников.
Хавкін працював в Інституті Пастера над найпростішими Paramecium (інфузорія-туфелька). Він досліджував природу інфекційного захворювання цих найпростіших. 1890 року учений опублікував роботу, присвячену цим дослідженням, у журналі Annales de l’Institut Pasteur. Ці дослідження привели його до вивчення природи адаптації до середовища в інфузорій та бактерій, результатом чого стала ще одна наукова робота під назвою «Внесок у вивчення імунітету» (1890).
У цей час Хавкіним було проведено дослідження черевного тифу. Мечников наголошував на даній роботі, де Володимир показав, що різні форми тифозної палички «пристосовуються до життя у водянистому вмісті ока кролика, але гинуть при раптовому перенесенні в бульйон, який раніше був гарним середовищем для їхнього зростання. Тифозна паличка, що звикла жити в бульйоні, швидко гине при перенесенні в кров’яне середовище, але, поступово адаптуючись до такого середовища, росте в ньому навіть краще, ніж у бульйоні». Потім Хавкіну знадобляться його знання з вирощування культур у різних середовищах. Бо доля склалася так, що все, чим він займався, було підготовкою до головної справи його життя – створення вакцин.
Початок досліджень холери
І його власні дослідження та все наукове оточення в Інституті Пастера призвели до того, що Хавкін зацікавився холерою.
Роберт Кох, знаменитий німецький бактеріолог у 1883 році вирушив до Єгипту та Індії, де йому вдалося виділити чисту культуру “холерного вібріона” або Vibrio cholerae, що, як був упевнений сам Кох, і є причиною захворювання. Теорію Коха прийняли далеко ще не всі вчені, але тільки не в Інституті Пастера: тут Коха підтримували і холерний вібріон досліджували всерйоз. Долучився до цих досліджень і Володимир Хавкін.
Спочатку він продемонстрував, що під час проходження через морських свинок холерний вібріон збільшує свою вірулентність, що є важливим аргументом на користь інфекційної природи захворювання. Потім Хавкіну вдалося отримати ослаблений препарат, вирощуючи вібріон у струмені повітря.
У 1892 році Хавкін опублікував невелику роботу про холеру у морської свинки, де описав свій новий метод; того ж року була опублікована ще одна замітка про холеру на кролику та голубах. В результаті щеплення тваринам спочатку ослабленого препарату, а потім введення їм більш вірулентної культури було отримано високий рівень імунітету.
Фактично, Вольдемар Хавкін уже все зробив. Теорію протихолерної вакцини було створено. Він навчився посилювати вібріон, тобто збільшувати його концентрацію методом пасажу, та послаблювати культуру, вирощуючи її на відкритому повітрі (надалі вчений використовував нагрівання для ослаблення культури).
Щеплення ослабленою вакциною «запускає» роботу імунітету, а друге щеплення його посилювало (це свого роду «бустерна» вакцинація). На тваринах все вийшло. Але як це було далеко до реального використання вакцини на людині!
Успіхи, досягнуті молодим науковцем, настільки вразили Пастера, що коли принц Дамруї, брат короля Сіама, зателефонував до Інституту і попросив Пастера дати йому засіб від холери, знаменитий учений звернувся безпосередньо до Хавкіна.
У 1892 році Пастер звернувся до російського уряду з проханням дозволити випробувати метод в Російській імперії, де в той час лютувала холера, але прохання було відхилене. Епідемія розросталася і в 1893 прийшла до Санкт-Петербурга. 1 листопада 1893 року від холери помер Петро Ілліч Чайковський. Можливо, якби російська влада прислухалася до Пастера і Хавкіна і почала вакцинацію вчасно, вдалося б врятувати багатьох людей. І Чайковський прожив би ще багато років.
У 1892 Хавкін був призначений на дослідницьку посаду в Інституті Пастера і продовжував займатися холерою.
У цей час в Індії та Індокитаї почалася епідемія холери (п’ята за ХІХ століття). Звідти хвороба поширилася по всій Азії та вже загрожувала європейським країнам.
В 1890 іспанський бактеріолог Хайме Ферран-і-Клуа, відштовхуючись від ідей Пастера про імунізацію організму шляхом введення ослаблених або мертвих мікробів, що викликають інфекцію, спробував створити вакцину від холери з використанням живої культури. Але повідомлення Феррана про створення протихолерної вакцини було заперечено. Він не зміг розробити правильні дозування і в результаті частіше спричиняв холерну інфекцію своєю вакцинацією, ніж захищав від хвороби. Чого не вмів Ферран та що вмів Хавкін: контролювати силу вакцини.
Крім того, Ферран зустрів серйозний опір з боку церковної влади, яка була проти вакцинації в принципі. Аргументи антиваксерів ми всі добре знаємо щодо нещодавньої пандемії COVID-19. За сто років вони змінилися мало. Пастер писав, що доказів практичної користі Ферранової вакцини не існує.
На відміну від Феррана, Хавкін просунувся далеко вперед. Він отримав високоактивну культуру, послідовно пропускаючи збудник холери через тварин. А потім її послабив, вирощуючи за високої температури (39° С) і ввів підшкірно морським свинкам. В результаті було отримано абсолютний імунітет.
9 липня 1892 року Хавкін представив Паризькому біологічному товариству результати своїх перших експериментів у роботі під назвою «Азіатська холера у морських свинок». Незабаром він почав експериментувати з кроликами та голубами. Обробка цих імунізованих тварин активними культурами, отриманими з Ассама (Індокитай) та Цейлону, не викликає жодного хвороботворного ефекту: вони були захищені від холери, яка забрала десятки тисяч людей.
Таким чином учений запропонував для цілей вакцинації використовувати не активну, а ослаблену культуру. Хавкін вважав, що цей метод захистить організм людини та тварин від холерної інфекції. Переконавшись у нешкідливості нової вакцини шляхом щеплення тварин, Вольдемар розпочав вакцинацію людей.
18 липня 1892 року Хавкін ввів собі підшкірно більшу дозу ослабленої протихолерної вакцини. У нього піднялася температура, з’явився біль голови, він відчув слабкість. Через шість днів один із його друзів-емігрантів із Російської імперії ввів другу дозу вакцини. Температура знову піднялася, але загальна слабкість була досить короткотривалою.
Історик науки Марина Сорокіна пише про перші експерименти Хавкіна на людях (2020): «Після цього він здійснив аналогічний експеримент на трьох добровольцях з Росії (Георгія Явейна, Михайла Томамшева та Івана Вільбушевича) і дійшов висновку, що людина набуває несприйнятливості зарази через шість днів після другого щеплення. Пізніше він вакцинував і інших добровольців, одним з яких був Ернест Ханбері Ханкін (1865-1939), співробітник Коледжу Святого Іоанна в Кембриджі. Хімік і бактеріолог, який вивчав малярію, холеру та інші захворювання, що працював у північно-західних провінціях Індії, Ернест Ханкін став активним та дієвим помічником та прихильником Володимира Хавкіна. Саме він опублікував інформацію про метод Хавкіна в “Британському медичному журналі”, докладно розповівши про новий препарат та свій особистий досвід щеплення».
Бактеріолог Є. Подольський у своїй роботі «Володимир Хавкін — людина, яка зупинила холеру» (1959) пише: «Перша проблема, яку довелося вирішувати Хавкіну в пошуках засобу проти холери, полягала у фіксації холерного вірусу до цілком певної сили. Він вирішив проблему так: спочатку послабив холерний мікроб, а потім посилив. Вірулентність мікроба знижується при пропусканні струму стерильного повітря над поверхнею культури або в інший спосіб. Вірулентність вірусу підвищується чи посилюється шляхом пасажу, тобто, пропускання мікроба через черевну порожнину ряду морських свинок. І тут вірулентність через деякий час збільшується в двадцять разів, тобто, смертельна доза знижується до двадцятої частини від вихідної. Культури, посилені таким чином, є вірусом exalté. При введенні вірусу exalté під шкіру тварини відбувається локальне руйнування тканин із подальшою загибеллю тварини. Якщо ж тварину спочатку обробити ослабленим вірусом, то подальше введення вірусу exalté призводить лише до набряку тканин у місці ін’єкції. Після щеплення спочатку ослабленого, а потім посиленого вірусу морська свинка набуває високого ступеня імунітету. Доктор Хавкін довів нешкідливість вакцини, прищеплюючи її собі, та шляхом ретельного та терплячого спостереження за іншими вченими, які дозволили зробити собі щеплення».
Але далеко не всі вчені вірили не лише у можливість вакцинації, а й навіть у бактеріологічні причини самого захворювання. Серед супротивників були серйозні фахівці.
У листі, написаному 20 листопада 1892 року, Луї Пастер писав: «Чи знаєте ви, що щодо холери, можливо, готується нове відкриття? Петенкоффер повідомляє у своїй публікації з Мюнхена, що він проковтнув кубічний сантиметр чистої культури вірулентних бацил, не відчуваючи дискомфорту, хіба що невелику діарею; також він відзначив дуже велику культуру цих бацил у своєму кишечнику; що інший дослідник проробив те саме з тими ж результатами; але річка в Мюнхені, в яку потрапили їхні екскременти (про що вчені обережно замовчують), дала культури бацил у великій кількості, і що холера не виявилася ні в кого з мешканців… Хавкін дізнається про це з деяким заціпенінням. Ось уже вісім днів він перебуває в Лондоні, щоб випросити в англійської влади дозвіл на поїздку до Калькутти для проведення експерименту, який він мав намір здійснити у королівстві Сіам».
Експеримент Макса Петенкоффера – видатного гігієніста і, безумовно, сміливої людини – увійшов в історію, як яскраве свідчення готовності лікарів і вчених до самопожертви. Але він не вірив, що причиною захворювання є холерний вібріон. Це той випадок, коли безглузда сміливість могла призвести не лише до загибелі самого вченого, а й до справжньої епідемії. Чому не сталося ні того, ні іншого? Просто пощастило.
Хавкін був готовий перевірити ефективність своєї вакцини проти зараження людини в тих районах, де холера викликала епідемії та швидко поширювалася. З цією метою він запланував спочатку поїздку до Сіаму, про яку згадує Пастер.
За випадковим збігом, британський посол у Парижі лорд Дафферин, колишній віце-король Індії, дізнався про дослідження Хавкіна, присвячені холері. Він надіслав листа державному секретареві Великобританії у справах Індії лорду Лансдауну, та на той час віце-королю Індії, з пропозицією надати Хавкіну можливість для продовження досліджень холери в Індії.
Шлях до Індії
Отримавши запрошення від британської влади, Вольдемар Хавкін прибув до Лондона і прочитав низку лекцій у дослідницьких лабораторіях та Королівському коледжі. Ці лекції, присвячені в основному його ідеям про профілактичне щеплення проти холери, були добре прийняті. Йому було надано можливість вирушити до Індії, і у березні 1893 року він прибув до Калькутти. Там вчений одразу ж приступив до роботи. Калькутта була обрана тому, що вона вважалася найбільш ураженою холерою частиною країни.
Його найближчий друг і соратник В. Дж. Сімпсон пізніше так охарактеризував роботу Хавкіна в Індії: «Хавкіну вдалося довести, що він має вакцину, яка захищає тварин від смертельного захворювання, що викликається холерною паличкою. Нешкідливість вакцини була встановлена шляхом дуже ретельних та терплячих спостережень за медиками та вченими, які були щеплені після відкриття… Після навчання моїх лаборантів методом приготування вакцин він прийняв запрошення до Агри, де було щеплено 900 осіб. Після початку щеплень прохання надіслати вакцину з різних місць Північної Індії надходили так часто, що Хавкін не міг їх виконати. Проте протягом року він прищепив близько 25 000 осіб.
Результат дворічних щеплень та досліджень показав, що, незважаючи на неповний захисний ефект перших чотирьох днів та поступове зникнення резистентності у щеплених слабкою дозою вакцини, яку значна частина щеплених отримала протягом перших шести місяців, смертність серед щеплених порівняно з нещепленими знизилася більш ніж на 72 %. Надалі це співвідношення покращилося і становило 80%. Окрім доказів ефективності щеплень, отриманих в результаті безпосереднього спостереження за людиною під час епідемій холери, цікавий комплекс експериментів, проведений професором Кохом, професором Пфейфером та доктором Колле у 1896 році, дозволив їм довести захисні властивості щеплень іншим способом. Вони прищепили вакциною Хавкіна велику кількість студентів та лікарів і виявили, що сироватка щеплених надає швидку та абсолютно руйнівну дію на холерний вібріон».
Підтримка колег і насамперед Коха дуже допомогла Хавкіну і переконала багатьох, хто сумнівається. Кох був переконаний, що Хавкін на правильному шляху.
Хавкін вакцинує місцеве населення проти холери. Калькутта, 1894 р. Фото з архіву лондонського Інституту історії медицини (Wellcome Institute for the History of Medicine)
Володимир Хавкін не був лікарем, він насамперед був зоологом, а потім став бактеріологом. Прибувши до Калькутти, він спочатку зустрів сильний опір і з боку місцевого населення, і з боку британських чиновників. Тільки зробивши ін’єкцію собі та чотирьом індійським лікарям, які супроводжували його до першого села у Верхній Бенгалії, де лютувала холера, він зміг переконати місцевих жителів у нешкідливості щеплень.
З’явилися добровольці, і за один день було щеплено 116 людей із 200 мешканців. Натхненний першими результатами, Хавкін відправився в експедицію, яка тривала майже два з половиною роки і пройшла від Агри через Бенгалію, Асам, Північно-Західні провінції, Пенджаб та Кашмір.
При цьому багато газет вели активну пропаганду проти нього, навіть стверджуючи, що він російський шпигун. Противники вакцинації проти віспи направили свої атаки і проти бактеріолога, особливо після того, як він успішно провів щеплення двом полкам солдатів, що знаходилися у Лакхнау. Багато британських чиновників писали, що в кращому випадку це щеплення було занадто слабким, щоб істотно вплинути на перебіг епідемії. Релігійні переконання деяких племен були проти вакцинації. Ходили навіть чутки, що деякі мусульмани у східній Бенгалії намагалися отруїти «білого лікаря» зміїною отрутою.
Проблеми, з якими зіткнувся Хавкін, бактеріолог Р. Поллітцер, автор фундаментальної праці про холеру, описав так: «Труднощі застосування методу Хавкіна щодо вакцинації проти холери в широких масштабах були величезні. Як він сам визнавав, особливо важким завданням було підтримання достатньої кількості вібріону фіксованої сили за рахунок безперервного пасажу тварин. У великомасштабній практиці часто виявилося неможливим вводити інші дози, так що з 40 тис. осіб, щеплених до 1895 в Індії за методом Хавкіна, їх отримала лише третину».
Влітку 1895 року в Калькутті була опублікована доповідь, присвячена звіту урядового бактеріолога Хавкіна про два з половиною роки роботи в Індії. У ньому було наведено результати обстеження 42 тис. осіб. У доповіді наголошувалося, що протихолерна вакцинація повністю виправдала всі надії. Смертність від холери знизилася на 72%.
Сам Хавкін писав у статті 1895 року: «Докази, накопичені до теперішнього часу, рішуче говорять на користь протихолерної вакцинації, і моє власне переконання у цьому питанні дедалі більше зміцнюється. Однак особлива відповідальність, яка лежить на мені в цьому питанні, змушує мене відзначити, що кількість спостережень ще не дуже велика, бажано, щоб отримані результати були підтверджені новою і більшою статистикою. Коли, переказуючи професору Коху дані моєї доповіді уряду Індії, я сказав, що, на мою думку, отримані результати доводять ефективність методу, але що вважаю за необхідне зробити все можливе для їх підтвердження новими спостереженнями, я був дуже радий дізнатися, що для професора Коха демонстрацію вже завершено; що він вважає, що захисна сила методу остаточно встановлена спостереженнями, зібраними досі в Індії; що можливі подальші вдосконалення та спрощення, але головне питання, головна частина проблеми вирішена фактами, зафіксованими у наведеному вище звіті».
Як ми зазначили вище, Кох вже мав свої аргументи на користь протихолерної вакцини Хавкіна.
Повернення до Європи
За безперервну напружену роботу протягом двох з половиною років Володимиру Хавкіну довелося заплатити високу ціну. У серпні 1895 року він лежав у номері калькуттського готелю, страждаючи від малярії. Йому було запропоновано залишити Індію, але, відчуваючи, що його завдання ще не виконане, він попросив у індійської влади дозволу повернутися.
У Європі Хавкін насамперед вирушив до Німеччини та Франції. Він представив Коху дані, що містяться в його звіті уряду Індії, і наголосив, що вважає за необхідне зробити все можливе для підтвердження своїх результатів новими спостереженнями. Кох був дуже задоволений цими результатами і сказав Володимиру, що вважає демонстрацію вже завершеною, що захисна сила вакцинації повністю доведена.
Потім Хавкін вирушив до Лондона, де у грудні 1895 року виступив перед об’єднаною радою Королівських коледжів лікарів та хірургів з доповіддю, присвяченою результатам застосування протихолерних препаратів.
На закінчення своєї лекції він сказав: «Пан голова, панове, того дня, коли я повернувся зі своєї експедиції до Індії, я знайшов свого колишнього шефа, Луї Пастера, на смертному одрі. Як би він не оцінив роботу, зроблену в Індії, з мого боку може бути лише одне бажання, щоб усі почесті за результати, які можуть бути отримані в результаті моїх зусиль, були віднесені до нього, до його священної пам’яті».
Обговорюючи виступ Вальдемара Хавкіна 21 грудня 1895, «Британський медичний журнал» так охарактеризував його роботу в Індії з профілактики холери: «Робота доктора Хавкіна має найвищу наукову цінність і обіцяє принести велику користь нашій Індійській імперії. Вона була виконана в умовах найчудовішої самопожертви та відданості інтересам людства та науки. Він віддав цьому дослідженню багато найкращих років свого життя і з невтомною завзятістю пропрацював в Індії всі деталі, які можуть перевірити цінність цього нового дару науки для цілей порятунку життя без жодної плати чи винагороди, крім власної совісті, людинолюбства та наукової відданості. Доктор Хавкін з неухильною старанністю та безперечним ентузіазмом долав усі небезпеки, відчув на собі екстремальні кліматичні умови. Він відгукувався на заклики з усіх боків, незважаючи на особистий ризик та забуваючи про власне здоров’я, яке сильно постраждало. У Європу він повернувся надто ослабленим внаслідок безперервних випробувань, які випали у важкій праці на його долю». Це було найвище визнання.
Протихолерні щеплення виявилися настільки успішними, що було опубліковано велику кількість звітів про ефективність вакцинації у зниженні захворюваності та смертності. Великий попит призвів до того, що численні лабораторії в Індії були відкриті для виробництва вакцини. Уряду Індії було запропоновано надати Хавкіну фінансову допомогу. У березні 1896 року він повернувся до Індії (Калькутта). У ході подальшої роботи йому вдалося прищепити від холери ще 30 тисяч осіб.
Пандемія чуми
Незабаром після повернення Хавкіна до Індії керівництво країни попросило його відправитися до Бомбею, щоб з’ясувати причину епідемії бубонної чуми, що почалася там. Уряд сподівався, що доктору вдасться розробити вакцину проти цього захворювання.
Вольдемар Хавкін прибув у Бомбей 7 жовтня 1896 року і відразу ж розпочав організацію лабораторії в Медичному коледжі Гранта. Лабораторія складалася з однієї кімнати та коридору. Весь штат складався з одного клерка та трьох помічників. Жив він у тому ж коледжі.
Епідемія чуми, що охопила Індію на той час, була описана полковником С.С. Сохеєм, багаторічним директором Інституту Хавкіна: «Нинішня пандемічна чума, що поширюється 1894 року з Юньнані в Кантоні та Гонконгу, 1896 року досягла Бомбея, а через кілька років захопила всю Індію. Вона також поширилася в інші частини світу: в Австралію, Південну Африку, Північну і Південну Америку. Вона дісталася Єгипту, її випадки відмічені в кількох портах Середземномор’я, в Англії та Франції. В даний час ця пандемія, очевидно, йде на спад. Історичні дані свідчать, що пандемії чуми мають характерну циклічність. Починаючи з того чи іншого ендемічного вогнища, пандемії поширювалися по всьому світу, вирували з різною інтенсивністю протягом півтора століття і більше, призводять до великих людських жертв і припинялися самі собою, щоб знову розпочатися через тривалий проміжок часу».
Більш докладний опис епідемії чуми та вкладу Хавкіна у розробку відповідної вакцини дає Подольський: «Саме в Гонконгу було виявлено причину чуми. Під час епідемії 1894 року японський уряд направив лікарів Кітасато та Аояму для дослідження захворювання. Вони прибули до Гонконгу 12 червня, і вже через два дні лікар Аояма зробив розтин однієї з жертв, а лікар Кітасато виявив численних бацил у серці, крові, печінці та селезінці. Того ж дня аналогічних бацил було виявлено ще й у живої жертви чуми. 15 червня було отримано культури, і, крім голубів, всі тварини, щеплені Кітасато, загинули з ідентичними ознаками чуми людини.
Доктор Олександр Єрсен, спрямований французьким урядом, прибув до Гонконгу 18 червня і незалежно відкрив ту ж бацилу, яку було названо Bacillus pestis (пізніше на честь доктора Єрсена чумна паличка була названа Yersinia pestis).
Подольський пише: «Через два роки, 1896 року, Бомбей, який вів активну торгівлю з Гонконгом, був заражений чумою. Бомбей був вільний від цієї хвороби протягом майже двохсот років. Тоді було висловлено припущення, що переносниками хвороби є корабельні щури. У Бомбеї знаходився Вальдемар Хавкін, який набув репутації дуже компетентного бактеріолога. Саме він мав спробувати знайти метод боротьби з чумою. Після відкриття чумного мікроба Кітасато та Єрсеном у 1894 році багато бактеріологів стали проводити дослідження в цій галузі. Одним із найвідоміших серед них і був Хавкін, який був зацікавлений головним чином у розробці вакцини. Йому вдалося захистити людину від чуми шляхом щеплення убитих культур».
Через три дні після прибуття в Бомбей Вольдемар розпочав експериментальну роботу. Якщо Єрсен намагався вилікувати чуму за допомогою протичумної сироватки, то Хавкін намагався розробити метод запобігання зараженню, що призводить до вироблення імунітету проти хвороби. Питання полягало в тому, як послабити чумний мікроб. Були випробувані різні методи: обробка хлороформом та фенолом, нагрівання, висушування. Висушені органи тварин, померлих від чуми, також використовувалися як потенційні вакцини. Оскільки не всі бактеріальні клітини гинули, від методу висушування довелося відмовитися. Нагрівання культур до 65°С не дало імунітету у щурів, хоча пізніше було встановлено, що воно викликає імунітет у людини. Хавкін працював по 12-14 годин на день, встигаючи виступати з численними лекціями перед лікарями з проблем чуми. Один із його помічників впав у депресію, двоє інших, змучені тяжкою роботою, покинули його. А він залишився.
У грудні 1896 року вакцина була готова. Доктор Хавкін розробив метод вирощування мікроорганізмів у вигляді сталактитів шляхом нанесення на поверхню бульйону в колбі шару кокосового або тваринного жиру. Для посилення зростання колбу періодично струшували. Після шеститижневої інкубації культуру нагрівали. Мікроб гинув і перетворився на повноцінну вакцину. Перший експеримент було проведено на двадцяти тільки що зловлених щурах. Половину з них вакцинували, потім у клітину помістили зараженого щура. Протягом доби захворіли дев’ять нещеплених щурів, а всі щеплені залишилися здоровими. Вакцина виявилася успішною і для захисту кроликів: після підшкірної ін’єкції стерилізованої нагріванням бульйонної культури кролики набували імунітету до чуми. У січні 1897 року Вольдемар Хавкін опублікував свій метод профілактичного щеплення проти чуми.
Нагадаємо: Хавкін прибув до Бомбею 7 жовтня 1896 року, а в січні була готова вакцина – 3 місяці. З такою швидкістю навіть не створювали вакцини від COVID-19. Враховуючи, в яких умовах працював науковець і якого рівня наука була наприкінці ХІХ століття, це трохи схоже на диво.
10 січня 1897 року Хавкін зробив щеплення 10 мл найпотужнішого препарату вакцини. Це було зроблено таємно, у присутності лише двох осіб: лікаря, який робив щеплення, та директора коледжу. Щеплення викликало важку реакцію, але це не завадило доктору Хавкіну продовжити роботу та взяти участь у важливій конференції.
Заклик до добровольців увінчався успіхом, особливо серед студентів коледжу як європейських, так і індійських, а також серед бомбейської інтелігенції. Наслідуючи приклад Хавкіна, медики та видні громадяни Бомбея публічно робили собі щеплення, щоб спонукати інших піддатися подібному лікуванню.
Щеплення було зроблено половині ув’язнених виправного будинку, де спалахнула чума. Це був важливий досвід: ув’язнені перебували в однакових контрольованих умовах і результат щеплення був зрозумілим. Щеплення спрацювали. Майже ніхто з щеплених ув’язнених не захворів на чуму, тоді як нещеплені хворіли і вмирали. Після цього метод Хавкіна став популярним. Це вимагало оптового виробництва вакцини.
Лабораторії були потрібні більш просторі приміщення. Тоді на допомогу Вольдемару Хавкіну прийшов дуже впливовий покровитель – сер Султан Мухаммадшах Ага-хан III (1877 – 1957), 48-й імам мусульман-шиїтів-ісмаїлітів. Марина Сорокіна пише: «Отримавши освіту у Великій Британії, молодий Ага-хан підтримував наукові інновації, особливо в галузі медицини. Він запропонував Хавкіну зробити профілактичні щеплення мусульманській громаді Бомбея, і близько половини громади (10-12 тис. осіб) отримали «лімфу Хавкіна». Результати знову виявилися вражаючими, і в жовтні 1897 Ага-хан надав вченому для розміщення протичумної лабораторії будинок поруч зі своєю власною резиденцією».
Лабораторію було переведено туди. Штат співробітників було значно розширено.
Хавкін (у другому ряду в центрі, зі світлим пробковим шоломом) із співробітниками протичумної лабораторії в Бомбеї. Індія, 1902-1903 рр.
У березні 1899 року попит на вакцину з усіх кінців світу став настільки великим, що знадобилися ще більш зручні та просторіші приміщення. 10 серпня 1899 року лорд Сандхерст, губернатор Бомбея, офіційно відкрив у Старому домі уряду в Пареле лабораторію дослідження чуми, директором якої став Хавкін.
Тим часом чума набула масштабів епідемії. Правлячі кола поставилися до вакцини Хавкіна без особливого співчуття. Вони більше покладалися на карантини та обмеження пересування.
Було організовано протичумну місію, яку очолив британський генерал. Також введено військові заходи, загони відвідували кожну оселю місцевих жителів. Хворих відправляли до шпиталів, а їхніх близьких – до концентраційних таборів або карантинних пунктів. Самі житла зазнавали ретельної дезінфекції.
На жаль, ці санітарні заходи мало що дали, окрім страждань людей. Мікроб, здатний виживати і розмножуватися у багатьох живих системах, навіть у ґрунті, навряд можна було знищити шляхом ізоляції.
Коли невелика португальська колонія Даман (10 тис. мешканців) зазнала епідемії чуми, багато жителів втекли. Села були оточені армією, яка перешкоджала будь-якому пересуванню всередині та поза колонією. Хавкін направив туди двох своїх найнадійніших помічників, які протягом двох місяців зробили щеплення 2200 людям (6000 відмовилися від щеплень). Результати, про які повідомляється в бомбейських газетах, свідчили про ефективність вакцини. З щепленої групи померли 36 чоловік, та якщо з нещепленої — 1482, тобто, майже у 15 разів більше. Навіть враховуючи, що нещеплена група була в два з половиною рази більша, це сильний результат.
Цей та інші результати показали, що якщо вакцинація протичумним препаратом доктора Хавкіна не запобігає зараженню, то смертність знижується на 85-90%. Решта протичумних препаратів були неефективні. В результаті в 1898 в Індії виник рух за заміну “гігієнічних” військових заходів бактеріологічними, профілактичними або превентивними методами. Це дало свої плоди.
У відділі розподілу вакцин протичумної лабораторії Хавкіна в Бомбеї. Індія, 1902-1903 рр.
Індійська протичумна комісія провела ретельне дослідження протичумного препарату Хавкіна і визнала його безпечним, оскільки він вже широко застосовувався у різних районах Індії, не викликаючи побоювань і не чинячи ніякого шкідливого впливу. Переконаність у користі профілактичних щеплень проти чуми ставала дедалі більш поширеною.
У наступному році траплялися нові спалахи чуми. У 1901 році захворювання набуло ще більших масштабів. Було ухвалено рішення про проведення інтенсивного протичумного щеплення на всій території Пенджабу. Виникла гостра потреба у великих запасах вакцини.
У Бомбеї було відкрито численні пункти щеплення. Препарат Хавкіна тисячами доз відправляли до Англії, Франції та інших країн. В англійських журналах навіть з’явився новий термін: «to haffkinize»-«хавкінувати», тобто зробити хавкінське щеплення.
Сам Хавкін у своєму звіті про роботу Бомбейської дослідницької лабораторії за 1896-1902 роки повідомляє, що за перші чотири з половиною роки після створення вакцини від чуми, тобто, до 31 травня 1901 року в Індії та за кордоном було виготовлено та поширено 2 380 288 профілактичних доз. Протягом наступного року було розіслано ще 486753 дози.
Чума відступила.
І королева Вікторія нагородила Вольдемара Хавкіна орденом Індійської імперії.
Хавкінські щеплення серйозно вплинули і розвиток науки. Видатний британський бактеріолог професор Алмрот Райт визнає це у своєму звіті про перші протитифозні щеплення, опублікованому в журналі Lancet 19 вересня 1896 року. Він пише: «Мені немає потреби вказувати на те, що протихолерні щеплення Хавкіна послужили зразком для тифозних щеплень, про які йшлося вище».
Лабораторія доктора Хавкіна займалася не лише виробництвом вакцини та щепленням. Разом з колегами та співавторами Е. Х. Ханкіним та Н. Ф. Сюрвейєром, Хавкін займався пошуком чумних бацил в природі та досліджував шляхи їх поширення. «Непрямі докази» призвели його до припущення, що «чума у Бомбеї протягом значного часу обмежувалася деякими будинками в Мандві, жителі яких працювали в інших частинах міста, тобто у доках та інших місцях», і що «з різних рас та каст від чуми переважно постраждали джайни».
Хавкін писав: «Наведені факти свідчать, що люди були носіями і розповсюджувачами інфекції; що чума не переноситься водою, як холера, тому що уражені будинки мали таке водопостачання, як і багато інших; що чума не переноситься атмосферним повітрям, яке швидко розсіяло б її по великій території; що вона не поширюється крилатими або іншими комахами, що легко мігрують з дому в дім, але що з паразитів її можуть переносити клопи, які прилипають не тільки до будинків, але навіть до тих самих предметів меблів, або блохи, що залишаються в землі, у підлогах будинків. Увага, яку виявляють джайни до жуків та інших комах, яких вони не знищують, але, як кажуть, доходять до того, що навіть годують, здалося мені відповідним цій гіпотезі».
Проте отримані результати, зазвичай, були негативними. Зрештою, Хавкін звернувся до роботи французького доктора Симона, який припустив, що переносником чуми є саме блохи. Хавкін пише: «Ця ідея видалася йому надзвичайно правдоподібною, і він спробував довести, що чумні щури були заразні лише доти, доки були вкриті блохами; що бацил чуми можна було виявити на цих блохах; що за допомогою останніх чумний щур міг передавати чуму іншому щуру, що знаходився на невеликій відстані від нього; і що щурові блохи могли нападати на людей. На жаль, експерименти доктора Симона в значній частині випадків дали негативний результат, а випадки, коли піддослідна тварина занедужала, були настільки рідкісні, що їх можна віднести на рахунок якихось випадкових обставин».
Але в цьому випадку Хавкін помилився, а Симон мав рацію – переносником чуми є саме блохи, а не клопи.
У червні 1899 року Вольдемар Хавкін вирушив до Англії, щоб доповісти Королівському товариству та різним медичним організаціям про успіхи вакцинації проти холери та чуми. Його виступ отримав загальне визнання. Лорд Джозеф Лістер, президент Королівського товариства, Алмрот Райт та багато інших видатних британських вчених та клініцистів тепло вітали доктора Хавкіна. Його повернення до Індії восени 1899 року зустріло з великим ентузіазмом місцеве населення, яке вже втомилося від санітарних заходів, застосованих урядовцями для стримування чуми. Ці чиновники почали вважати Хавкіна ворогом колоніального режиму. Цьому сприяло й те, що індійські націоналістичні газети виступали за вакцину Хавкіна.
З іншого боку, британські газети звинуватили науковця у пособництві росіянам і мало не в шпигунстві. Були навіть звинувачення в тому, що щеплення роблять людей більш сприйнятливими до іншої хвороби.
Трагедія у Малковалі
У листопаді 1902 року у селі Малковал в індійському штаті Пенджаб сталася трагедія. Зі 107 осіб, які отримали вакцину, 19 захворіли на правець (tetanus) і через кілька днів померли. Уряд Індії призначив слідчу комісію, яка повідомила, що правцева паличка потрапила до вакцини до того, як флакон з вакциною було відкрито у Малковалі. Комісія припустила, що це сталося або через недостатню стерилізацію, або через наповнення флакона з великої фляги без належних запобіжних заходів. Результати, отримані комісією, було передано у Лістерівський інститут Британії.
Комісія не стала слухати Хавкіна, який став головним звинуваченим. Марно він подавав рапорти з проханням детально вивчити методику приготування вакцини. На щастя, керівники Лістерівського інституту також не погодилися зі звинуваченнями на адресу Хавкіна.
Сам Хавкін описував (звіт за 1902-1904 рр.) умови, у яких сталася трагічна помилка, так: «Під час використання матеріалу, підготовленого у вересні-жовтні 1902 року, у селі Малковал у Пенджабі виникли 19 випадків правця. На той час цим же матеріалом щеплено ще близько 120 тис. осіб, і повідомлення, що надходять з Пенджабу та інших регіонів країни, свідчили про нешкідливість та ефективні імунізуючі властивості цього матеріалу. Смертність від чуми серед щеплених була знижена в рази, порівняно з нещепленими».
Далі він пише: «Відомо, що для виникнення правця потрібна дуже незначна кількість зараженої речовини. Експерименти Вайяра та Руже показали, що для того, щоб викликати смерть морської свинки від правця, достатньо частки землі, при культивуванні якої виявляється присутність поодиноких мікробів; у тварин, яким вводили таку уражену частинку, хвороба протікає важко, і вони гинуть через 3-5 днів. Проти визнання того, що в лабораторії у Бомбеї до профілактичного препарату потрапили збудники правця, кажуть такі факти. Випадки правця спостерігалися у осіб, щеплених із флакона, розлитого із заварки № 53 від 19 вересня 1902 року. Цей флакон був одним із п’яти, наповнених з тієї ж самої заварки № 53. Те, що вся заварка не була заражена, довели люди, яким зробили з неї щеплення в інших місцях: чотири флакони, що залишилися, не були заражені правцем. Рідина, в яку потрапили мікроби правця і живуть у ній деякий час, видає неприємний запах, який відчувається, коли посудину відкорковують. У тих, хто робив щеплення, не було інструкції перевіряти флакони на запах, але багато хто з них це робив. У Малковалі флакон, відкритий для щеплення через шість тижнів після її підготовки в лабораторії, був перевірений і жодного запаху не було виявлено. Через два тижні після використання флакона його знову оглянули, і на той час у залишках рідини з’явився запах. Потім у ній було виявлено мікроб правця».
Протягом усього розслідування Хавкін з повною підставою продовжував стверджувати, що вакцина, відправлена з лабораторії, не була заражена правцевою паличкою, і що зараження мало відбутися поза лабораторією.
Хавкін зберігав бадьорість духу протягом усього розслідування, яке тривало понад рік, але це було для нього важким випробуванням. 30 квітня 1904 року він виїхав з Бомбея у відпустку тривалістю рік, до остаточного рішення уряду. Його було звільнено з посади директора Лабораторії з вивчення чуми. Більшу частину часу він провів у Європі, відвідуючи різні лабораторії, де мав можливість викласти свою версію трагедії перед декількома видатними вченими, котрі одностайно зняли з нього всю провину.
Пізніше (1930 року) британський журнал Lancet так відгукнувся про цю справу: «У 1896 році катастрофічна епідемія чуми в Індії змусила уряд доручити Хавкіну приготування вакцини проти цієї хвороби, враховуючи його відкриття у профілактиці холери. Робота була розпочата дуже швидко, а її результати регулярно висвітлювалися у медичній та науковій пресі. У 1900 році Індійська протичумна комісія, ретельно вивчивши це питання, дійшла висновку, що застосування вакцини призвело до зниження захворюваності та смертності, встановлення тимчасового захисту, а остаточна рекомендація комісії полягала в тому, що при дотриманні запобіжних заходів в умовах точної стандартизації та абсолютної обережності, цю процедуру слід застосовувати скрізь, де це можливо, і особливо серед дезінфікуючого персоналу та персоналу чумних лікарень. У 1902 році відбулася низка смертельних випадків, які на деякий час викликали підозру щодо методів виготовлення профілактичного засобу, але в результаті розслідування фактичних інцидентів стало ясно, що трагедії були викликані не недбалістю в лабораторії, а грубою зневагою звичайними запобіжними засобами при застосуванні. Про те, що активність індійської влади у проведенні щеплень від чуми в широких масштабах не слабшала, свідчать результати 30 тис. випадків щеплень. Але хоча щеплення тривали, робота Хавкіна була призупинена Індійським офісом, і він залишився без роботи. Хавкін зрештою був виправданий, але він пережив важкі часи. Вчений отримав багато привітань з приводу визнання, яке він зрештою отримав від індійського офісу, і з приводу його рішення повернутися до Індії. Сьогодні загальновизнаним результатом роботи Хавкіна є те, що вакцина, яка застосовується в епідемічних умовах, дозволяє знизити смертність на 85%. Що це означає, якщо врахувати мільйони доз, випущених в Індії, важко уявити». Аналогічної думки дотримувались і ті, хто знав подробиці трагедії в Малковалі. Генерал С. С. Сохей, колишній директор Інституту Хавкіна, написав про це в особистому листі Зельману Ваксману (Потрібно відзначити невелику плутанину: в 1902 ніякого Інституту Хавкіна, звичайно, не було, а була Лабораторія досліджень чуми. С. С. Сохей став директором Інституту Хавкіна вже наприкінці 1920-х років, але у своєму листі він називає Лабораторію Інститутом).
Сохей пише Ваксману: «У Малковалі люди, яким вводили чумну вакцину з флакона, надісланого з Інституту Хавкіна, померли від правця, і в цьому звинуватили Інститут Хавкіна. Але пізніше було встановлено, що з моменту виходу флакона з Інституту до його використання у польових умовах пройшло близько 20 днів. Якби правець потрапив у флакон в Інституті, то на момент його використання він повністю перетворився б на токсичну правцеву культуру, і люди, які отримали ін’єкцію, загинули б від цього токсину миттєво. Але вони вмирали за 7-10 днів після ін’єкції. Це було оцінено як доказ того, що флакон був заражений до його використання. Ось як це сталося. У ті часи чумну вакцину розсилали у флаконах, закритих гумовими пробками, і помічник лікаря, знімаючи пробку, впустив її на землю. А потім підняв її та заткнув флакон. Так і сталося зараження вакцини».
Інститут Хавкіна
Тільки в 1907 році – через три роки після усунення Хавкіна від роботи – індійський уряд, не знайшовши підтверджень своїм звинуваченням, запропонував вченому повернутися в Індію.
На захист Хавкіна посипалися листи подяки з усього світу. Зрештою, він вирішив повернутися. Оскільки місце директора Бомбейської лабораторії було зайняте, він погодився працювати у Калькутті. Він продовжував роботу, але сили його були підірвані, навіть не так інтенсивною роботою, як несправедливими звинуваченнями. Після досягнення пенсійного віку у 1914 році він залишив Індію.
Незважаючи на те, що було зроблено безліч спроб удосконалити розроблений Хавкіним (за три місяці!) оригінальний спосіб отримання чумної вакцини, вони загалом виявилися безуспішними. Перевага вакцини Хавкіна над іншими типами протичумних вакцин була продемонстрована повсюдно. І вона на десятиліття стала стандартом якості. Незважаючи на те, що захворюваність на чуму в Індії знизилася, попит на вакцину продовжував зростати. До 1930 за 34 роки після створення вакцини було розіслано більше як 33 мільйони доз.
У 1925 році уряд Бомбея перейменував Лабораторію з дослідження чуми в Інститут Хавкіна, щоб вшанувати пам’ять людини, яка принесла Індії та її народу величезну користь.
Про Хавкіна Подольський писав: «Хавкін завжди був занурений у дослідження. Не встигав він вирішити одну проблему, як брався до іншої. Під час Першої світової війни британські війська у Франції мали профілактичні щеплення проти черевного тифу, але не проти паратифів А та В. У зв’язку з прибуттям військ з Індії та Середземномор’я було запропоновано провести повну вакцинацію. Однак сер Вільям Лейшман, директор з патології експедиційних сил, виступив проти, побоюючись важких реакцій у солдатів, що могло б перешкодити військовим діям. Для розгляду питання було призначено комісію з відомих патологів, до якої увійшов і Хавкін. Його аргументи значною мірою переконали Лейшмана. Після випробувань на 300 чоловіках вакцину було прийнято до використання у всіх арміях. Хавкін був невтомним трудівником, який нехтував власним благополуччям заради благополуччя інших. Його любили всі, з ким він спілкувався».
Останні роки
Вийшовши у відставку, Хавкін оселився у Франції. Він жив в основному в Парижі та Булонь-сюр-Сен. Учений усе більше прагнув усамітнення. Науковець повністю відмовився від наукової кар’єри, хоча залишався членом різних англійських, французьких, американських та індійських наукових товариств та писав у російські, французькі та голландські наукові журнали. Праці лікаря в основному були присвячені темам, якими він займався все своє життя.
Його вихід на пенсію збігся з початком Першої світової війни та напередодні революції в Російській імперії. Це не дозволило вільно їздити на батьківщину, хоча 1927 року він здійснив туди тривалий візит та відвідав Одесу, трохи проїхався країною.
Він усе життя залишався неодруженим. Мабуть, Володимир вважав, що не зможе нав’язати жінці той спосіб життя, який він вів в Індії, цілком присвячений науковій роботі і порятунку людей. Тим, хто бачив його в 1899 році в Лондоні, Хавкін здався самотньою, серйозною, зануреною у себе, але водночас гарною людиною.
На прийомі, влаштованому Хавкіну в 1899 році в Лондоні єврейською організацією Маккавеї, лорд Лістер підкреслив величезну користь, яку принесла робота Хавкіна народу Індії та всієї Британської імперії. На цьому прийомі Хавкін заявив, що весь час, поки він працював в Індії, він ніколи не забував про страждання своїх побратимів-євреїв за царського режиму. Подольський писав про останні роки життя Хавкіна: «Він шукав наукові обґрунтування багатьох гігієнічних законів, встановлених Мойсеєм та іншими древніми мудрецями та пророками. За допомогою мікроскопа він обґрунтував багато з цих розпоряджень. Як приклад він наводив закон про ретельне видалення крові тварин, в яку легко могли потрапити мікроби та викликати серйозні захворювання. Він розглядав свою релігію як форму дисципліни. Це було схоже на науку. Для того, щоб досягти чогось у науці, ми повинні знати, що вже було досягнуто. Так само ми повинні навчатися мудрості минулого».
Після виходу на пенсію Хавкін присвятив багато часу вивченню юдаїзму. Він був переконаний, що саме юдаїзм послужив євреям на благо і що їхнє майбутнє значною мірою залежить від збереження релігійних традицій. Він вважав вкрай важливим сприяти вивченню Біблії і виклав свої погляди в есе, опублікованому в 1916 році: «Братство, побудоване на расових зв’язках, давніх традиціях, загальних стражданнях, вірі і надії, – це готовий союз, що відрізняється від штучних спілок тим, що існують між його членами, містять обіцянку тривалості та корисності. Такий союз формується протягом багатьох століть і є силою добра, зневага якої завдає такої ж шкоди людству, як видалення кінцівки – людині».
Хоча в дитинстві та юності Хавкін не отримав релігійного виховання, до кінця життя він став глибоко віруючим. Він прийняв ортодоксальний юдаїзм. У квітні 1929 року Вольдемар Хавкін заповідав розміщені у швейцарському банку цінні папери єврейським релігійним школам у Східній Європі. Після його смерті було створено відповідний фонд.
17 квітня 1928 року Хавкін остаточно влаштувався у Лозанні. Він помер у цьому місті 26 жовтня 1930 року. Помер, як і жив, на самоті.
Могила В. А. Хавкіна. Лозанна, Швейцарія. Фото Олександра Дуеля (Aleksandr Duel).
Коли звістка про його смерть дійшла до Інституту Хавкіна у Бомбеї, співробітники Інституту опублікували такі слова: «З глибоким жалем ми сприйняли повідомлення Рейтера з Лозанни про раптову смерть Володимира Хавкіна 26 жовтня 1930 року. Інститут Хавкіна, зобов’язаний своєю нинішньою діяльністю його генію, та Медичний коледж Гранта, в якому проводилися його перші дослідження чуми, було закрито 27 жовтня, щоб вшанувати його пам’ять. Некрологи з’явилися у всіх місцевих газетах і в медичних журналах багатьох країн, і він прославлений як один з найбільших благодійників людства. Індія має особливі причини шкодувати про його смерть: тут він провів найкращі роки свого життя, борючись із такими лихами, як холера і чума, і своїми профілактичними щепленнями врятував багатьох людей від руйнівної дії цих хвороб».
Про джерела:
Selman A. Waksman. brilliant and tragic life of W. M. W. Haffkine.
Bacteriologist Waldemar Mordecai Wolff Haffkine (1860-1930), 1964,
Rutgers University Press, New Brunswick New Jersey). – Зельман Ваксман.
Яскраве та трагічне життя В. М. В. Хавкіна.
Бактеріолог Вольдемар Мордехай Вольф Хавкін (1860-1930), Видавництво Університету Ратгерса, Нью-Брунсвік, Нью Джерсі).
Цитати, крім спеціально зазначених, наводяться у цьому виданні.
Текст Володимира Губайловського
Владимир Губайловский 6.12.2023