Спайдермен з Єлі. Нарис біографії та наукової діяльності Олександра Петрункевича

У про­е­кті «Творці» T-invariant спіль­но з RASA (Russian-American Science Association) за під­трим­ки Richard Lounsbery Foundation про­дов­жує публі­ка­цію серії біо­гра­фі­чних нари­сів про вихід­ців із Російської імпе­рії, які зро­би­ли зна­чний вне­сок у сві­то­ву нау­ку та техно­ло­гії. Нарис при­свя­че­ний ара­хно­ло­гу та біо­ло­гу Олександру Петрункевичу. Він наро­див­ся у селі Плиски, що у Чернігівській губер­нії, але зна­чну части­ну жит­тя пра­цю­вав у Єльському  Університеті. Особливо він усла­вив­ся дослі­дже­н­ням павукоподібних.

Oлександр Iванович Петрункевич (Courtesy, Yale University Office of Public Information)

«Весь наш повіт являв собою части­ну тієї глу­ши­ни, яка тягла­ся в усі кін­ці Росії і не роби­ла виня­тку для самої мате­рі міст руських, що пере­бу­ва­ла у вели­кій зане­дба­но­сті». Ці ряд­ки Олександр Іванович Петрункевич напи­ше у 1934 році, вже після рево­лю­ції, став­ши відо­мим вче­ним. Однак емі­гран­том він став задов­го до того, як біль­шо­ви­ки при­йшли вла­ди (втім, до нової вла­ди сим­па­тій він теж не мав).

Лібералізм у крові

Батько май­бу­тньо­го біо­ло­га  Іван Ілліч Петрункевич був кла­си­чний, можна ска­за­ти, ета­лон­ний росій­ський лібе­рал кін­ця XIX сто­лі­т­тя. Іван Ілліч пра­цю­вав зем­ським дія­чем у Чернігівській губер­нії, рату­вав за роз­ви­ток місце­во­го самов­ря­ду­ва­н­ня та запро­ва­дже­н­ня кон­сти­ту­ції. «Боротьба між дер­жа­вою і край­ні­ми полі­ти­чни­ми течі­я­ми всту­пає в нову фазу і обі­цяє прийня­ти хара­ктер настіль­ки неща­дний, що під загро­зою опи­нив­ся вже не тіль­ки ста­рий режим, що втра­тив вся­кий сенс, не зда­тний хоча б зро­зу­мі­ти змі­ни, що від­бу­ва­ю­ться в сві­ті, а й сама наша батьків­щи­на, що на про­тя­зі двох сто­літь неу­хиль­но збли­жу­є­ться із захі­дно­єв­ро­пей­ською куль­ту­рою і циві­лі­за­ці­єю», — писав він. Петрункевич-стар­ший пра­гнув до об’­єд­на­н­ня помір­ко­ва­них полі­ти­чних сил. Його лякав ради­ка­лізм наро­до­воль­ців, які не гре­бу­ва­ли полі­ти­чни­ми вбив­ства­ми в ім’я висо­ких іде­а­лів сво­бо­ди (і в резуль­та­ті вчи­ни­ли вда­лий замах на само­го Олександра II). Іван Ілліч нама­гав­ся гово­ри­ти із наро­до­воль­ця­ми, пере­ко­ну­ю­чи їх поки­ну­ти терор. Втім, його миро­твор­чі іні­ці­а­ти­ви не дали резуль­та­ту, як і про­по­зи­ції до влади.

Лідери «Союзу визво­ле­н­ня»: І. І. Петрункевич, В. І. Вернадський та Д. І. Шаховський

Будучи чле­ном зем­ських збо­рів із пра­вом вирі­шаль­но­го голо­су (від­кри­тим), якось на засі­дан­ні він ска­зав про необ­хі­дність кон­сти­ту­цій­но­го ладу у якій засу­див теро­ри­стів, але різ­ко роз­кри­ти­ку­вав і цар­ську вла­ду. Час для таких про­мов виявив­ся невда­лим: у 1878 році лібе­раль­ні рефор­ми вже загаль­му­ва­ли, а вла­да пере­йшла до бороть­би з ради­ка­ла­ми. За цей виступ Петрункевича засла­ли на шість років  до Пермської губер­нії під нагляд поліції.

Бунт проти репресій та еміграція

Олександр Іванович Петрункевич наро­див­ся 12 гру­дня 1875 року в родо­во­му має­тку Плиски Березнянського пові­ту, Чернігівської губер­нії. Сашко ріс різно­бі­чним хло­пчи­ком: зби­рав коле­кції комах (пізні­ше це ста­не голов­ним захо­пле­н­ням його жит­тя), роз­би­рав та зби­рав різні при­ла­ди та дви­гу­ни, вивчав при­стрій паро­во­зів та інших меха­ні­змів (його при­я­те­лем був син Бромлея, заснов­ни­ка одні­єї з най­біль­ших маши­но­бу­дів­них ком­па­ній у Російській імперії).

У 1894 році Олександр всту­пив до Московського уні­вер­си­те­ту та швид­ко став роби­ти нау­ко­ві успі­хи. Він опу­блі­ку­вав кіль­ка ста­тей про ембрі­о­ло­гію жуків сімей­ства Листоїдів, фізіо­ло­гію трав­ле­н­ня тар­га­нів та інших. У віль­ний час хло­пець писав вір­ші під псев­до­ні­мом Олександр Ян-Рубан, пере­кла­дав вір­ші англійською.

Після закін­че­н­ня уні­вер­си­те­ту пер­спе­ктив­ний моло­дий вче­ний став аси­стен­том для під­го­тов­ки до про­фе­сор­сько­го зва­н­ня під керів­ни­цтвом зоо­ло­га Олександра Тихомирова. Той займав­ся шов­ко­ви­чни­ми хро­ба­ка­ми і мав сла­ву ретро­гра­ду: в моло­до­сті був послі­дов­ни­ком ідей Дарвіна, а в зрі­лі роки віді­йшов від них і не втра­чав наго­ди сар­ка­сти­чно пожар­ту­ва­ти з «модних» ево­лю­цій­них теорій.

У люто­му-бере­зні 1899 року Російську імпе­рію охо­пи­ли сту­дент­ські заво­ру­ше­н­ня. Протести поча­ли­ся з Петербурзького уні­вер­си­те­ту: до 80-річ­чя уні­вер­си­те­ту адмі­ні­стра­ція ого­ло­си­ла вкрай зухва­ле посла­н­ня ректо­ра, в яко­му той погро­жу­вав сту­ден­там аре­шта­ми та вигна­н­ням зі сто­ли­ці за дії, що гань­блять честь аль­ма матері.

З іскри швид­ко спа­ла­хну­ло полу­м’я: уро­чи­сту про­мо­ву ректо­ра з наго­ди юві­лею осви­ста­ли, а потім натовп сту­ден­тів розі­гна­ла полі­ція, яка побо­ю­ва­ла­ся сти­хій­них бун­тів. Наступного дня озло­бле­на таким звер­не­н­ням молодь ого­ло­си­ла страйк. Ректор у від­по­відь викли­кав до уні­вер­си­те­ту полі­цію, цим погір­шив для себе ситу­а­цію: обу­ре­н­ня охо­пи­ло ще біль­шу части­ну сту­ден­тів, а також части­ну лібе­раль­но нала­што­ва­них викладачів.

Незабаром про страйк дізна­ли­ся і в інших уні­вер­си­те­тах. До Москви при­був емі­сар від петер­бурзь­ких сту­дент­ських акти­ві­стів із про­по­зи­ці­єю під­три­ма­ти їх. В ана­то­мі­чно­му теа­трі від­бу­ла­ся неве­ли­ка орга­ні­за­цій­на сход­ка, про яку ста­ло відо­мо одіо­зній «охо­рон­ці», що керу­ва­ла полі­ти­чним роз­шу­ком. Співчутливий сту­ден­там ректор Дмитро Зернов від­мо­вив­ся пере­да­ти полі­ції пере­лік уча­сни­ків сходки.

Маніфестація сту­ден­тів 18 жов­тня 1905 року

Незабаром Зернов був змі­ще­ний, а його місце зайняв лояль­ний до вла­ди Тихомиров. Той негай­но роз­по­чав репре­сії: трьох сту­ден­тів виклю­чи­ли, трьох поса­ди­ли в кар­цер на три дні, чоти­рьом ого­ло­си­ли дога­ну. Спроба вру­чи­ти ректо­ру пети­цію з про­ха­н­ням ска­су­ва­ти це ріше­н­ня також про­ва­ли­ла­ся: сход­ку розі­гна­ла полі­ція, від­бу­ли­ся нові відрахування.

Петрункевич, обу­ре­ний таки­ми дія­ми, напи­сав ректо­ро­ві листа, в яко­му засу­джу­вав його негу­ман­ну пове­дін­ку та закли­кав почу­ти голо­си про­те­сту­валь­ни­ків. Після тако­го висту­пу кар’є­ра вче­но­го опи­ни­ла­ся під загро­зою. Незабаром на знак про­те­сту Олександр Іванович зали­шив уні­вер­си­тет та Росію, вла­шту­вав­шись у німе­цько­му Фрайбурзі.

Поживний ґрунт для генія

У Фрайбурзькому уні­вер­си­те­ті — одно­му з най­ста­рі­ших у Німеччині -— колись навча­ли­ся віль­но­ду­мець і про­тив­ник като­ли­цької цер­кви Еразм Роттердамський, його спо­дви­жник Бальтазар Гумбайєр та інші інте­ле­кту­а­ли. Крім того, там була силь­на біо­ло­гі­чна шко­ла: одним із про­фе­со­рів на той час був Август Вейсман. Його тео­рія про від­су­тність пере­да­чі набу­тих ознак лягла в осно­ву гене­ти­ки, поряд з іде­я­ми Георга Менделя та аме­ри­кан­сько­го біо­ло­га Ганса Моргана. Пізніше радян­ські послі­дов­ни­ки Лисенка шель­му­ва­ли «вей­сма­нізм» як реа­кцій­не вчення.

«Моє пер­ше зна­йом­ство з тео­рі­я­ми Вейсмана було викли­ка­но люти­ми напад­ка­ми на них Тімірязєва,» — зга­ду­вав Петрункевич. — «Під впли­вом цих напа­дів я почав чита­ти все, що сто­су­ва­ло­ся тео­рій епі­ге­не­зу та ево­лю­ції, спо­ді­ва­ю­чись сфор­му­ва­ти своє вла­сне уяв­ле­н­ня про цін­ність тео­рій Вейсмана та запе­ре­чень, вису­ну­тих про­ти них числен­ни­ми вида­тни­ми опо­нен­та­ми, вклю­ча­ю­чи такі іме­на, як Оскар Гертвіг та Герберт Спенсер. Поступово я прой­няв­ся захо­пле­н­ням перед логі­кою і ясні­стю кон­стру­ктив­но­го розу­му Вейсмана, щирі­стю його пра­гне­н­ня зна­йти пра­виль­ні від­по­віді на пита­н­ня, що його хвилюють».

Петрункевич зна­йшов у Вейсмані як вчи­те­ля, так і дру­га. Теплі від­но­си­ни між дво­ма вче­ни­ми з різних поко­лінь (їх поді­ля­ло понад 40 років) три­ва­ли до кін­ця жит­тя Вейсмана. За про­по­зи­ці­єю про­фе­со­ра Петрункевич почав займа­ти­ся цито­ло­гі­єю та ембрі­о­ло­гі­єю медо­но­сних бджіл. Він довів, що части­на бджіл (тру­тні) наро­джу­ю­ться з неза­плі­дне­них яєць, тоб­то шля­хом пар­те­но­ге­не­зу. У про­це­сі вдо­ско­на­лив метод фар­бу­ва­н­ня цито­ло­гі­чних пре­па­ра­тів, вико­ри­сто­ву­ю­чи барв­ник з ура­ху­ва­н­ням фено­лу. «Барвником Петрункевича» ста­ли кори­сту­ва­ти­ся у бага­тьох лабо­ра­то­рі­ях сві­ту, оскіль­ки він збе­рі­гав тка­ни­ни пре­па­ра­тів м’я­ки­ми про­тя­гом три­ва­ло­го часу.

Август Вейсман

Успіхи Петрункевича швид­ко дося­гли батьків­щи­ни. «Як я чув, за кор­до­ном гово­ри­ли про трьох аси­стен­тів Вейсмана, що один із них спів­ає, інший тан­цює, а тре­тій пра­цює. Цим тре­тім був Петрункевич», — зга­ду­вав сту­дент Московського уні­вер­си­те­ту Єфімов. Менш ніж за рік Олександр Іванович під­го­ту­вав дисер­та­цію, яку захи­стив у 1901 році, а пізні­ше зайняв пози­цію поза­шта­тно­го викла­да­ча (при­ват-доцен­та).

Здобути пов­но­цін­ну про­фе­сор­ську поса­ду в Німеччині було важ­ко. Але неза­ба­ром доля Петрункевича зно­ву здій­сни­ла зиґзаґ: він позна­йо­мив­ся з аме­ри­кан­кою Вандою Харшторн. Незабаром вона ста­ла його дру­жи­ною, і подруж­жя пере­їха­ло до Нью-Джерсі, на батьків­щи­ну Ванди. Спочатку зна­йти від­по­від­ну ака­де­мі­чну пози­цію не вда­ва­ло­ся, і Петрункевич за вла­сний кошт обла­шту­вав неве­ли­ку лабо­ра­то­рію, де про­дов­жу­вав дослідження.

Паралельно він пра­цю­вав кура­то­ром у Музеї при­ро­дни­чої істо­рії. Вивчаючи коле­кції музею, уче­ний під­го­ту­вав та видав 790-сто­рін­ко­вий «Каталог паву­ків Північної, Центральної та Південної Америки з усі­ма при­ле­гли­ми остро­ва­ми, Гренландією, Бермудами, Вест-Індією, Вогняною Землею, Галапагосами, тощо». Пізніше він почав викла­да­ти в Єльському уні­вер­си­те­ті, отри­мав­ши там поса­ду про­фе­со­ра у 1917 році.

За еволюцію та проти революції

Петрункевич був чле­ном Американського енто­мо­ло­гі­чно­го това­ри­ства і нео­дно­ра­зо­во висту­пав на його засі­да­н­нях з допо­від­я­ми про мор­фо­ло­гію, фізіо­ло­гію та систе­ма­ти­ку паву­ко­по­ді­бних. Його при­ва­блю­ва­ла систе­ма­ти­за­ція таксо­но­мі­чних груп паву­ко­по­ді­бних, але не стіль­ки зара­ди ство­ре­н­ня зру­чних кла­си­фі­ка­цій, скіль­ки для пошу­ку зако­но­мір­но­стей ево­лю­цій­но­го роз­ви­тку різних груп орга­ні­змів. «Систематика — це дзер­ка­ло ево­лю­ції», — гово­рив він.

Революцію в Росії Петрункевич зустрів із суміш­шю надії та ске­пти­ци­зму. Він лібе­рал, як і його батько, тому не дові­ряв ради­каль­ним мето­дам полі­ти­чної бороть­би. 1 трав­ня 1917 року уче­ний був при­су­тнім на засі­дан­ні Нью-Йоркського еко­но­мі­чно­го клу­бу разом з полі­ти­ком Еліу Рутом — чле­ном комі­сії, нада­ною США для вста­нов­ле­н­ня дипло­ма­ти­чних від­но­син з Тимчасовим уря­дом. Петрункевич попе­ре­див Рута, що пози­ції нової вла­ди в Росії не є міцни­ми, і вони можуть лег­ко зруй­ну­ва­ти­ся. Рут, про­те, до слів уче­но­го не прислухався.

Після захо­пле­н­ня вла­ди біль­шо­ви­ка­ми Петрункевич роз­кри­ти­ку­вав вста­нов­ле­н­ня Троцьким сепа­ра­тно­го миру. У стат­ті для Washington Post він заявив, що Троцький був під­ку­пле­ний Німеччиною, і такі дії ведуть до роз­ко­лу кра­ї­ни та до гро­ма­дян­ської вій­ни. Пізніше він почав актив­но допо­ма­га­ти емі­гран­там, які вте­кли з Росії: засну­вав Федерацію росій­ських орга­ні­за­цій США, був ректо­ром Російського інсти­ту­ту у Нью-Йорку, який нада­вав допо­мо­гу у навчан­ні біжен­цям з Російської Імперії.

Петрункевич “не був одно­бі­чним гені­єм” (сло­ва з його біо­гра­фії, опу­блі­ко­ва­ної Єльським уні­вер­си­те­том після смер­ті вче­но­го). Він випу­стив збір­ку вір­шів «Пісні про коха­н­ня і сму­ток», йому нале­жить пер­ший пере­клад росій­ською пое­ми Байрона «Манфред», також пере­кла­дав англій­ську пое­зію росій­ською мовою та росій­ську — англій­ською, а до сто­рі­чно­го юві­лею з наго­ди дня смер­ті Пушкіна опу­блі­ку­вав про­зо­ві пере­кла­ди кіль­кох його віршів.

Олександр Петрункевич із паву­ком зі сво­єї колекції

Петрункевич, яко­го в Єльському кам­пу­сі нази­ва­ли Пітом, мав сла­ву люди­ни при­ві­тною і тро­хи дива­ку­ва­тої в хоро­шо­му сен­сі. У сво­їй осе­лі він три­мав вели­ку коле­кцію паву­ків; іно­ді там зна­хо­ди­ло­ся біль­ше як 180 «чудо­вих», так він їх назвав живих таран­ту­лів. Якийсь час у цен­трі кім­на­ти сто­я­ла шафа, де збе­рі­га­ла­ся основ­на части­на уні­каль­ної коле­кції вико­пних паву­ко­по­ді­бних Британського музею, що була йому нада­на для користування.

У цій заха­ра­ще­ній, тро­хи мото­ро­шній лабо­ра­то­рії про­тя­гом бага­тьох років Петрункевич про­во­див щоти­жне­ві чаю­ва­н­ня. Ці зустрі­чі були відо­мі спо­ча­тку як «Пітові чаю­ва­н­ня», а після його вихо­ду на пен­сію в 1944 році – «Почесні Пітові чаю­ва­н­ня». На них при­хо­ди­ли викла­да­чі, сту­ден­ти та гості з інших міст, щоб пого­во­ри­ти на різні теми та випи­ти міцний чай, що при­го­ту­вав Петрункевич на бун­зе­нів­сько­му пальнику.

Помер Петрункевич у 1964 році у віці 88 років. На його честь було назва­но кіль­ка видів комах: прі­сно­во­дний фло­рид­ський кліщ Hydrozetes petrunkevitchi, що мешкає на водних росли­нах; мекси­кан­ський павук-сіно­ко­сець Ruaxphilos petrunkevitchou, мім­ре­ко­мор­фний (схо­жий на мура­шки) павук Micaria petrunkevitchi та аме­ри­кан­ська кре­ве­тка Peisos petrunkevitchi.

Автор нари­су: Антон СОЛДАТОВ

Источники:

Hutchinson C.E. Alexander Petrunkevitch (1875‒1964). Biographical memoir. Washington   D.C.: National Academy of Science, 1991. Pp. 234‒248.

Некролог Oлександра Петрункевича в газе­тi New York Times

Petrunkevitch A.I. August Weismann: Personal Reminiscences. Journal of the History of Medicine and Allied Sciences. Vol. 18, No. 1 (January, 1963).

Petrunkevitch A.I. Separate peace means civil war in Russia. Washington post. 1917. Nov 9. P. 3.

Олександр Іванович Петрункевич - росій­ський аме­ри­ка­нець /​ Р.А.Фандо /​/​ Історія нау­ки та техні­ки.‒ 2020. ‒ No 3. ‒ С. 40 – 47.

Петрункевич, І. І. Із запи­сок гро­мад­сько­го дія­ча: спогади/​Спогади. /​/​ Архів росій­ської рево­лю­ції, вида­ний І. У. Гессеном М. : Терра , 1991. – 11. [Т.] 21-22. - 1993.

Природниче від­ді­ле­н­ня імпе­ра­тор­сько­го Московського уні­вер­си­те­ту 90-ті роки ХІХ сто­лі­т­тя : збір­ка спо­га­дів. - М.: РУСАЙНС, 2017.

Петрункевич І.І. Із запи­сок гро­мад­сько­го дія­ча. Спогади. Прага: [Б.і.], 1934. - 472 c.

Василь Нікітін: Свідчення у спра­ві про росій­ську емі­гра­цію /​/​ Діаспора: Нові мате­рі­а­ли. - Т. 1. Париж; СПб.: Athenaeum-Фенікс, 2001. - С. 587-591.

Антон Солдатов  18.09.2023

биология, російська імперія, эмиграция