Ксенія Мінакова: «Під час війни я зрозуміла, що я науковий націоналіст»

З люто­го 2022 року в Україні вна­слі­док бойо­вих дій було зруй­но­ва­но понад 90 дослі­дни­цьких інсти­ту­тів та понад 60 уні­вер­си­те­тів. Частина яких не під­ля­гає від­нов­лен­ню. Їх дове­де­ться від­бу­до­ву­ва­ти нано­во. Як, напри­клад, фізи­чні лабо­ра­то­рії НТУ «Харківський полі­те­хні­чний інсти­тут», де пра­цює кан­ди­дат фізи­ко-мате­ма­ти­чних наук, доцент Ксенія Мінакова.

З пер­ших днів вій­ни у Харкові від­зна­чи­ли навчаль­ні заня­т­тя та нау­ко­ві дослі­дже­н­ня. Але у кві­тні було ухва­ле­но ріше­н­ня повер­ну­ти­ся до робо­ти. І, незва­жа­ю­чи на бойо­ві дії, про­во­ди­ти при­ймаль­ну кам­па­нію влі­тку 2022 року та від­но­ви­ти екс­пе­ри­мен­ти у лабо­ра­тор­них корпусах.

Ракетний обстріл 19 сер­пня пере­рвав нау­ко­ві пла­ни. О 5-й ран­ку росій­ський сна­ряд С-300 потра­пив у навчаль­ний кор­пус і зруй­ну­вав лабо­ра­то­рію опти­ки та фото­ні­ки. Розбирати зава­ли та діста­ва­ти обла­дна­н­ня Ксенія та її коле­ги поча­ли від­ра­зу ж після обстрілу.

Ксенія Мінакова: О восьмій ран­ку ми вже з коле­га­ми роз­би­ра­ли зава­ли і нама­га­ли­ся вря­ту­ва­ти те, що можна було вря­ту­ва­ти з уці­лі­ло­го обла­дна­н­ня. Ми розумі­ли, що якщо не витя­гне­мо зараз усе, що зали­ши­ло­ся, то втра­ти­мо вза­га­лі все. Там висі­ли бетон­ні пере­кри­т­тя. А поряд сто­я­ли ваку­ум­ні уста­нов­ки вагою кіль­ка тон. Так ось цією удар­ною хви­лею їх підір­ва­ло зни­зу, вки­ну­ло вго­ру і вони пере­бу­ва­ли в сусі­дніх кім­на­тах. А одна кім­на­та, умов­но, за раху­нок удар­ної хви­лі про­сто пере­їха­ла до іншої. Тобто у нас при­мі­ще­н­ня, сті­ни змі­сти­ли­ся на 4 метри і про­сто скла­ли­ся в якийсь момент… Вікон, ясна річ, не було. Але в нас був пер­ший поверх, на ньо­му щось ще могло збе­рег­ти­ся, а верх­ні повер­хи пов­ні­стю роз­бом­би­ли, там не вці­лі­ло нічого.
У пер­ший день ми вино­си­ли самі, що змо­гли розі­бра­ти, без пилок, без інстру­мен­тів. Наступного дня вже займа­ли­ся демон­та­жем стін, під­ня­т­тям пере­крит­тів та теж вино­си­ли те, що зна­йшли. Нас було п’ять чоло­вік, адже кафе­дра у нас неве­ли­ка і лабо­ра­то­рія теж нечи­слен­на. Тому ряту­ва­ли все самотужки.

T-invariant: Що вда­ло­ся від­то­ді відновити?

Ксенія Мінакова: Зараз ми нама­га­є­мо­ся зібра­ти нано­во лабо­ра­тор­ний ком­плекс із того, що зали­ши­ло­ся. Плюс те, що за гран­то­ви­ми можли­во­стя­ми ми заку­пи­ли для того, щоб запу­сти­ти лабо­ра­то­рію. На цьо­му ета­пі ми ще, ска­жі­мо так, нових дослі­джень та вимі­рю­вань про­во­ди­ти не може­мо, але вже на фіналь­ній ста­дії від­нов­ле­н­ня лабораторії.

Ti: Після того, як сна­ряд потра­пив до вашої лабо­ра­то­рії, хтось із колег зали­шив уні­вер­си­тет, поки­нув Україну?

Ксенія Мінакова: Із нашої лабо­ра­то­рії я єди­на, хто може легаль­но зали­ши­ти кра­ї­ну. Тому що я дів­чи­на, а решта у нас хло­пці. І, за виня­тком нашо­го заві­ду­ва­ча кафе­дри, решта пере­бу­ва­ла у Харкові на момент попа­да­н­ня снаряду.

Ti: Після того, як коле­ги дізна­ли­ся про руй­ну­ва­н­ня лабо­ра­то­рії, Ксенію запро­си­ли на робо­ту одра­зу до кіль­кох захі­дних уні­вер­си­те­тів. Тим біль­ше, що в неї є всі необ­хі­дні пока­зни­ки з точки зору зару­бі­жної нау­ко­вої кар’є­ри. Вона жін­ка, а зна­чить, може зали­ши­ти кра­ї­ну, що воює. Вона моло­дий фахі­вець, а отже, при­ва­бли­ва на ака­де­мі­чно­му рин­ку. І вона займа­є­ться дуже пер­спе­ктив­ною нау­ко­вою обла­стю, яка затре­бу­ва­на в різних кра­ї­нах. Проте Ксенія ніку­ди не поїха­ла. Чому?

Ксенія Мінакова: Це моя прин­ци­по­ва пози­ція саме у зв’яз­ку з ситу­а­ці­єю, що скла­ла­ся. Я зав­жди вва­жа­ла себе, можна ска­за­ти, між­на­ро­дним вче­ним. Я жила в гло­баль­но­му сві­ті нау­ки, я досить мобіль­на, рухли­ва, пра­цю­ва­ла в різних уні­вер­си­те­тах: і лекції чита­ла, і бра­ла участь у ста­жу­ва­н­нях. Але коли поча­ла­ся вій­на, я прийня­ла для себе ріше­н­ня: я нау­ко­вий націо­на­ліст. Поки в моїй кра­ї­ні така ситу­а­ція, не виста­чає мені як вче­но­му виїха­ти з кра­ї­ни і кину­ти все. Зараз є моє місце тут. Тому що кому як не нам потім займа­ти­ся від­нов­ле­н­ням кра­ї­ни, як і само­туж­ки, так і шля­хом під­го­тов­ки ново­го поко­лі­н­ня інженерів.

Ti: Як часто ви зга­ду­є­те ваше нау­ко­ве жит­тя та вашу робо­ту до вій­ни? Чи ви собі забо­ро­ня­є­те це згадувати?

Ксенія Мінакова: Найважчими були пер­ші два міся­ці вій­ни, коли мене вики­ну­ли з актив­ної нау­ко­вої робо­ти. А вже у трав­ні мину­ло­го року я їзди­ла у від­ря­дже­н­ня, потім у липні – інше. Паралельно, як тіль­ки тро­хи при­йшли до тями, у кві­тні вже від­но­ви­ли навчаль­ний про­цес у тій фор­мі, в якій ми могли його від­но­ви­ти в кра­ї­ні, що воює. А у сер­пні після обстрі­лу ситу­а­ція, зви­чай­но знов змі­ни­ла­ся. Ось тіль­ки вно­чі (ну, через те, що у нас різни­ця з Америкою вісім годин), ми спіл­ку­ва­ли­ся пізно вве­че­рі з коле­га­ми з уні­вер­си­те­ту Тулейн у Новому Орлеані, про­во­ди­ли чер­го­вий етап нау­ко­вої іте­ра­ції, домов­ля­ли­ся про те, що вони нам над­си­ла­ють зраз­ки для вимі­рів, обго­во­рю­ва­ли логі­сти­ку, як нам ці зраз­ки доста­ви­ти. а вран­ці дізна­є­мо­ся, що про­во­ди­ти вимі­ри нема де. Лабораторія виса­дже­на в пові­тря. Тоді було мораль­но дуже тяж­ко. Але ці ж аме­ри­кан­ські коле­ги, яким я пові­до­ми­ла про ситу­а­цію, одра­зу поча­ли про­по­ну­ва­ти допо­мо­гу. Вони орга­ні­зу­ва­ли пере­си­ла­н­ня деяких вимі­рю­валь­них при­ла­дів разом із зраз­ка­ми, щоб ми могли про­дов­жу­ва­ти наші дослі­дже­н­ня. Так, зараз ми витра­ча­є­мо час не напи­са­н­ня ста­тей, але в від­нов­ле­н­ня лабо­ра­то­рії. Але це також части­на нау­ко­во­го жит­тя, осво­ю­ва­н­ня ново­го обла­дна­н­ня, нових яки­хось вимі­рю­валь­них речей. Так що ми зали­ша­є­мо­ся в нау­ці, з деяки­ми поправ­ка­ми на ситу­а­цію, що склалася.

Одна з най­бо­лю­чі­ших втрат під час бом­бар­ду­ва­н­ня — суча­сне обла­дна­н­ня. Як ніхто кра­ще, це розу­мі­ють вче­ні-коле­ги, з яки­ми хар­ків­ські фізи­ки роби­ли спіль­ні екс­пе­ри­мен­ти. Тому після руй­ну­ва­н­ня лабо­ра­то­рії до Харкова поїха­ли скла­дни­ми шля­ха­ми з Нового Орлеана нові 3D-прин­те­ри, екра­ни, осци­ло­гра­фи, різно­ма­ні­тні осві­тлю­ва­чі та інші необ­хі­дні при­ла­ди. Потім запро­по­ну­ва­ли допо­мо­гу фахів­ці з інших країн.

Ксенія Мінакова: На мене вийшла канад­ська ком­па­нія Sun Brick, яка робить осві­тлю­ва­чі та вимі­рю­валь­не обла­дна­н­ня для соня­чних еле­мен­тів. Вони роблять обла­дна­н­ня під кон­кре­тне нау­ко­ве зав­да­н­ня замов­ни­ка. Ми про­ве­ли кіль­ка зустрі­чей. Я роз­по­ві­ла, що мені потрі­бно і вони вийшли з техні­чним ріше­н­ням для нашої лабо­ра­то­рії і пов­ні­стю зібра­ли для нас з нуля нову уста­нов­ку. До неї доку­пи­ли вимі­рю­ва­чі різні, кей­тлів­ські осци­ло­гра­фи, про­фе­сій­ний ноут­бук, який буде з про­грам­ним забез­пе­че­н­ням для того, щоб всі ці вимі­рю­ва­н­ня проводити.
І ось зараз остан­ній етап – все це обла­дна­н­ня руха­є­ться до нас. Цьому пере­ду­ва­ла була скла­дна бюро­кра­ти­чна про­це­ду­ра. Справа в тому, що з вар­то­сті цьо­го обла­дна­н­ня в райо­ні 60 тисяч дола­рів, я мала б запла­ти­ти 20% пода­тків. Цього ми дозво­ли­ти собі не може­мо. І нам потрі­бно було домо­ви­тись про таку юри­ди­чну фор­му, щоб ми могли легаль­но не спла­чу­ва­ти пода­тки за цей пода­ру­нок. І якщо і коли він опи­ни­ться в Україні, і ми його отри­ма­є­мо — на нас чекає новий виток дослі­джень нашої лабо­ра­то­рії. І я дуже спо­ді­ва­ю­ся, що це допо­мо­же мені у моїх дослі­дже­н­нях для напи­са­н­ня доктор­ської, моїм аспі­ран­там у їхніх дисер­та­цій­них дослі­дже­н­нях, нашим сту­ден­там у їхньо­му навчанні.
Ми також отри­ма­ли части­ну демон­стра­цій­но­го обла­дна­н­ня спе­ці­аль­но для сту­ден­тів. Справа в тому, що ми має­мо грант від посоль­ства США Alter Energy для під­трим­ки попу­ляр­но­сті осві­ти з від­нов­лю­ва­них дже­рел енер­гії. Він скла­да­є­ться із трьох частин. Перша – це було 15 лекцій від аме­ри­кан­ських лекто­рів. Потім від­бір­ко­ва про­гра­ма людей, які роблять реаль­ні про­е­кти, ско­ро вони їх пред­став­ля­ти­муть. І на осно­ві аме­ри­кан­ських лекцій викла­да­чі Харківського Політеху, вклю­ча­ю­чи мене (я є і орга­ні­за­то­ром гран­ту, і ще керую мен­тор­ським напрям­ком), запи­са­ли п’я­ти­го­дин­ний курс з основ від­нов­лю­ва­них дже­рел енер­гії для того, щоб попу­ля­ри­зу­ва­ти це зна­н­ня та пока­за­ти, наскіль­ки воно пер­спе­ктив­не в енер­го­си­сте­мі України. Цей від­кри­тий курс для най­шир­шої ауди­то­рії охо­плює як техні­чні аспе­кти, і фізи­ку, хімію цих про­це­сів, і навіть загаль­но­го характеру.

Ti: Як вій­на впли­ну­ла на пер­спе­кти­ви роз­ви­тку аль­тер­на­тив­ної енер­ге­ти­ки України?

Ксенія Мінакова: Перспективи аль­тер­на­тив­ної енер­ге­ти­ки в Україні досить обі­ця­ли ще до вій­ни. В остан­ні роки Україна пра­гну­ла змен­ши­ти зале­жність від імпорт­ної енер­гії, ми вже готу­ва­ли­ся пере­йти на енер­го­си­сте­му Європи. Незважаючи на вій­ну, ми це зро­би­ли, як і пла­ну­ва­ло­ся, напри­кін­ці люто­го. Ми вже років п’ять роз­ши­рю­ва­ли вико­ри­ста­н­ня від­нов­лю­ва­них дже­рел енер­гії та актив­но залу­ча­ли малий бізнес та інве­сти­ції у цей сектор. За остан­ні кіль­ка років Україні вда­лось зро­би­ти кіль­ка вда­лих кро­ків. Напевно, най­біль­шим дося­гне­н­ням було збіль­ше­н­ня поту­жно­сті від­нов­лю­ва­них дже­рел енер­гії. Найбільш затре­бу­ва­ни­ми вияви­ли­ся сон­це та вітер. Наприклад, все узбе­реж­жя Азовського моря було усі­я­не вітря­ка­ми. Не так, зви­чай­но, як у Туреччині на гір­ській гря­ді, про­те ми йшли в тако­му роз­ви­тку. І Україна могла бути досить пер­спе­ктив­ним виро­бни­ком соня­чної енер­гії в Європі. Центральна, Західна Україна вже теж була усі­я­на план­та­ці­я­ми соня­чних пане­лей. Наш уряд при­ді­ляв ува­гу роз­ви­тку аль­тер­на­тив­ної енер­ге­ти­ки шля­хом ухва­ле­н­ня низ­ки зако­но­про­е­ктів, актів, які б під­три­му­ва­ли інве­сти­цій­ний клі­мат для вкла­де­н­ня таких речей. І вве­де­н­ня деяких тари­фних сіток у від­нов­лю­ва­ні дже­ре­ла енер­гії та під­трим­ки залу­че­н­ня при­ва­тно­го секто­ру — все це робилося.
Отже, роз­ви­ток аль­тер­на­тив­ної енер­ге­ти­ки в Україні вже був, хоча скла­дно­сті та викли­ки цієї галу­зі, на кшталт нерів­но­мір­ної пере­да­чі в мере­жу цих видів енер­гії, теж зали­ша­ли­ся. Ми розу­мі­є­мо, що на 100% від атом­ної енер­ге­ти­ки від­мо­ви­ти­ся буде скла­дно, але для гро­ма­дян­сько­го секто­ра, для вико­ри­ста­н­ня малим бізне­сом яки­хось мобіль­них уста­но­вок — це було пер­спе­ктив­ним, так і буде пер­спе­ктив­ним ще біль­ше. Високомобільні пор­та­тив­ні пере­но­сні уста­нов­ки соня­чної енер­ге­ти­ки зараз як ніко­ли акту­аль­ні як у житло­вих дво­рах, так і в зоні воєн­них дій для тих, хто нас захищає.

Ti: Вашу лабо­ра­то­рію буде від­нов­ле­но. І у ній від­нов­ля­ться дослі­дже­н­ня. Які пер­ші нау­ко­ві зав­да­н­ня ви вирішуватимете?

Ксенія Мінакова: Перше зав­да­н­ня якраз пов’я­за­не з цими висо­ко­мо­біль­ни­ми, авто­ном­ни­ми, гібри­дни­ми уста­нов­ка­ми. І ми вже зараз пра­цю­є­мо над ними. Якщо гово­ри­ти спро­ще­но, то соня­чні пане­лі абсо­лю­тно чор­не тіло. Тобто вони зро­бле­ні з тих еле­мен­тів, які мають тем­ний колір. Таким чином вони при­ва­блю­ють біль­ше сон­ця. Але ж воно викли­кає некон­тро­льо­ва­не нагрі­ва­н­ня. Перегрів мате­рі­а­лів до тем­пе­ра­тур близь­ко 80 гра­ду­сів - це неста­біль­на точко­ва роз­діль­на зда­тність, тому ми нама­га­є­мо­ся роз­ро­би­ти систе­му від­ве­де­н­ня тепла шля­хом про­гон­ки через мідні труб­ки пев­но­го діа­ме­тра, пев­ної дов­жи­ни, тов­щи­ни міді. Тобто пов­ні­стю роз­ра­ху­нок кон­стру­кцій­но­го ріше­н­ня для того, щоб забез­пе­чи­ти рів­но­мір­не від­ве­де­н­ня тепла від поверх­ні. У цій зада­чі важли­во як і скіль­ки тру­бок роз­мі­сти­ти, на якій від­ста­ні, які мають бути пара­ме­три адге­зив­них мате­рі­а­лів, кле­їв і так далі. На вихо­ді ми має­мо отри­ма­ти і охо­ло­дже­ну соня­чну панель, і гаря­чу воду для вико­ри­ста­н­ня в побу­то­вих умо­вах. Ось над таким про­е­ктом наша коман­да пра­цює зараз. Зрозуміло, що цим займа­є­мось не лише ми, цим займа­є­мось увесь світ. Наше зав­да­н­ня — зна­йти техні­чні пара­ме­три, щоб зро­би­ти такі систе­ми най­ефе­ктив­ні­ши­ми за ККД. Щоб вона сама себе умов­но запи­ту­ва­ла і пов­ні­стю вийти на само­за­без­пе­че­н­ня без зов­ні­шньої еле­ктри­чної мере­жі. Ось те, чим уже зараз є пер­спе­ктив­ним і займаємось.

Ti: Після того, як про вас напи­сав жур­нал Nature, як змі­ни­ло­ся ваше життя?

Ксенія Мінакова: Не силь­но. Просто поча­ли часті­ше звер­та­ти­ся жур­на­лі­сти. Звичайно, при­єм­но, коли про тебе пише Nature, але кра­ще я зро­блю гар­не дослі­дже­н­ня та напи­шу ста­т­тю в Nature.

Ti: Нещодавно ви зустрі­ча­ли­ся з керів­ни­ком Верховної Ради Русланом Стефанчуком. Про що ви говорили?

Ксенія Мінакова: Він при­ві­тав лау­ре­а­тів Премії Верховної Ради, яку здо­бу­ло 30 нау­ков­ців України з різних нау­ко­вих обла­стей. І в рам­ках цьо­го було спіл­ку­ва­н­ня з комі­те­том Верховної Ради та без­по­се­ре­дньо з Русланом Стефанчуком. Можна було поста­ви­ти будь-які запи­та­н­ня. Він сам доктор юри­ди­чних наук – йому близь­ка ака­де­мі­чна про­бле­ма­ти­ка. І я поста­ви­ла низ­ку питань, які мене дуже хви­лю­ють. Мені дуже важли­во зро­зу­мі­ти, що ж роби­ти­ме моя дер­жа­ва після вій­ни, як від­нов­лю­ва­ти­ме­ться нау­ка. За цей рік вели­че­зна кіль­кість вче­них поїха­ла, хтось на ста­жу­ва­н­ня, хтось на postdoc, хтось на постій­ні пози­ції. Тому я запи­та­ла: а що ж роби­ти­ме наше керів­ни­цтво, щоб моти­ву­ва­ти вче­них повер­ну­ти­ся до України? Адже бага­то хто втра­тив житло, після цьо­го скла­дно повер­та­ти­ся. Але щось необ­хі­дно буде зро­би­ти, щоби повер­ну­ти інте­ле­кту­аль­ний потен­ці­ал. Без ньо­го від­бу­ду­ва­ти кра­ї­ну немо­жли­во. А нам дове­де­ться понов­лю­ва­ти і інфра­стру­кту­ру, і техні­чні аспе­кти кра­ї­ни, і осві­ту. Нам будуть потрі­бні нові фахів­ці і все це потрі­бно буде роби­ти з нуля.
Руслан Стефанчук від­по­вів, що є якась про­гра­ма і депу­та­ти, і Верховна Рада усві­дом­лю­ють важли­вість нау­ко­вої. І є якісь прое­кт­ні ріше­н­ня для того, щоб повер­ну­ти вче­них та залу­чи­ти їх назад до України.
Насправді, незва­жа­ю­чи на вій­сько­ву ситу­а­цію, навіть зараз діє про­гра­ма під­трим­ки моло­дих вче­них. Для доро­слих уче­них також є части­на дер­жав­но­го фінан­су­ва­н­ня. Діє Національний Науковий фонд України. Тому хоче­ться віри­ти, що таки потен­ці­ал України роз­ви­ва­ти­ме­ться і хло­пців повернуть.

TI: А як ви уяв­ля­є­те: це має бути якась спе­ці­аль­на про­гра­ма з повер­не­н­ня вче­них, які зали­ши­ли Україну під час вій­ни чи це має бути деяка рефор­ма укра­їн­ської нау­ки, в резуль­та­ті якої з’я­ви­ться можли­вість будь-яким уче­ним, не лише тим, хто був родом з України та пра­цю­вав у Україні, але й із різних зару­бі­жних уні­вер­си­те­тів, при­їжджа­ти до України на якісь пози­ції? Тобто, на вашу дум­ку, це має бути: спе­ці­аль­но спря­мо­ва­не на укра­їн­ців, на повер­не­н­ня, чи змі­ну таку, що в укра­їн­ській нау­ці з’яв­ля­ться пози­ції, від­кри­ті для всіх?

Ксенія Мінакова: Мені зда­є­ться пер­спе­ктив­ні­шим дру­гий варі­ант. Мені зда­є­ться, що Україна змо­гла б ста­ти нау­ко­вим цен­тром Європи. Ми могли б ста­ти шикар­ним май­дан­чи­ком для того, щоб вче­ні з усьо­го сві­ту пра­цю­ва­ли разом, про­во­ди­ли дослі­дже­н­ня, вико­ри­сто­ву­ю­чи наші можли­во­сті, залу­ча­ю­чи свої зна­н­ня, даю­чи нам щось, ми б діли­ли­ся сво­їм досвідом.
Нині вся справ­жня нау­ка між­на­ро­дна та муль­ти­ди­сци­плі­нар­на. У нау­ко­вій сфе­рі сти­ра­ю­ться кор­до­ни між кра­ї­на­ми та між обла­стя­ми. Тому що не може бути дослі­дже­н­ня нау­ко­во­го без фізи­ки про­це­су, без інже­нер­но­го ріше­н­ня, без моде­лю­ва­н­ня в різних ком­п’ю­тер­них про­гра­мах, для яких потрі­бно мати IT-базу, без яки­хось гра­фі­чних рішень і без мар­ке­тин­го­вих досліджень.
І немо­жли­во все це роби­ти, сидя­чи в одній замкну­тій лабо­ра­то­рії. Як рані­ше було — нау­ка за зачи­не­ни­ми две­ри­ма. Нині це вже немо­жли­во. Наука зараз має бути open world – іна­кше нічо­го не буде. Усі дослі­дже­н­ня повин­ні діли­ти­ся. Якщо зараз від­кри­ти будь-яку ста­т­тю у хоро­шо­му жур­на­лі, то серед авто­рів ми зна­йде­мо афі­лі­а­ції трьох-чоти­рьох-п’я­ти кра­їн. Відразу бачиш гео­гра­фію. І саме такі публі­ка­ції потра­пля­ють у добрі жур­на­ли. А зі стат­тею, зро­бле­ною у сво­їй лабо­ра­то­рії, можна потра­пи­ти лише до ВАКівського жур­на­лу, який ніхто не читає.
І мені зда­ва­ло­ся б, що логі­чним, щоб Україна ста­ла уча­сни­ком вели­че­зно­го між­на­ро­дно­го про­е­кту, як Horizon 2020, де є фінан­со­ва база та вигра­ти фінан­су­ва­н­ня може коа­лі­ція з нау­ко­вих груп з усьо­го сві­ту, а май­дан­чи­ком для таких про­е­ктів могла б бути Україна.

Чи ста­не Україна нау­ко­вим май­дан­чи­ком для май­бу­тніх сві­то­вих дослі­джень, зале­жить бага­то чин­ни­ків. Але жодні фінан­со­ві про­гра­ми не допо­мо­жуть вті­ли­ти ці пла­ни у жит­тя, якщо в кра­ї­ні не зали­ши­ться вчених.
За дани­ми Міністерства осві­ти та нау­ки України, близь­ко 6 тисяч дослі­дни­ків зали­ши­ли кра­ї­ну під час вій­ни. А ті, хто лишив­ся, про­дов­жу­ють гину­ти. Внаслідок обстрі­лів та бойо­вих дій заги­ну­ли еко­но­міст Олег Амосов, мате­ма­тик Юлія Здановська, фізик Василь Кладько, хімі­ки Андрій Кравченко та Олександр Корсун, істо­рик Олег Андрійцев, архе­о­лог Юрій Коваленко, біо­фі­зик Володимир Федоров, біо­лог Біжан Шаропов.

Ольга Орлова  23.06.2023

війна, війна в Україні, фізика