Людина землi. Нарис бiографiї та наукової дiяльностi Зельмана Ваксмана

Перший масо­вий вiд­тiк мiз­кiв з Росiйської iмпе­рiї дату­є­ться поча­тком мину­ло­го сто­лi­т­тя. Саме тодi iмпе­рiю, зруй­но­ва­ну рево­лю­цiєю, Першою свiто­вою та гро­ма­дян­ською вiй­на­ми, поча­ли зали­ша­ти фахiв­цi та унiвер­си­тет­ська про­фе­су­ра. Жодного тра­ди­цiй­но­го мар­шру­ту для тодiшньої емiгра­цiї не iсну­ва­ло. Тож роз­ки­да­ло їх по всьо­му свiту, по кра­ї­нах, де вони нама­га­ли­ся зна­йти засто­су­ва­н­ня сво­їм зна­н­ням. В про­е­ктi «Творцi» спiль­но з RASA (Russian-American Science Association) T-invariant за пiд­трим­ки Richard Lounsbery Foundation роз­по­чи­нає серiю бiо­гра­фiчних нари­сiв про вихiд­цiв з Росiйської iмпе­рiї, що зро­би­ли зна­чний вне­сок у свiто­ву нау­ку та техно­ло­гiї, тих, кому ми зав­дя­чу­є­мо нашою новою реаль­нiстю. Перший нарис при­свя­че­ний Зельману Ваксману, нобе­лiв­сько­му лау­ре­а­ту з меди­ци­ни, пер­шо­вiд­кри­ва­че­вi анти­бiо­ти­ка стрептомiцин.

Нова Прилука напри­кiн­цi XIX сто­лi­т­тя була зви­чай­ним єврей­ським мiсте­чком Бердичiвського уїзда Київської губер­нiї. Населений пункт зда­ва­ся кри­хiтною цято­чкою на без­ме­жнiй мапi. Тут наро­див­ся й вирiс один з най­вiдо­мiших мiкро­бiо­ло­гiв XX сто­лi­т­тя — Зельман Ваксман. Бiльша части­на його жит­тя про­йшла дале­ко вiд цих мiсць — у iншiй пiв­ку­лi, в аме­ри­кан­сько­му шта­тi Нью-Джерсi. Проте коли йому було при­су­дже­но Нобелiвську пре­мiю за вiд­кри­т­тя стре­пто­мiци­ну — пер­шо­го засо­бу вiд тубер­ку­льо­зу, епi­гра­фом до нобе­лiв­ської лекцiї лау­ре­ат обрав бiблiй­нi сло­ва «Господь із зем­лі ліки виво­дить, і розум­ний муж не нехтує ними» (Книга Премудрості Ісуса, сина Сираха 38:4), вiд­да­ю­чи у такий спо­сiб нале­жне i укра­їн­сько­му чер­но­зе­му, i мела­ме­дам, що вчи­ли його чита­ти у при­лу­цько­му хеде­рi. Утiм це була не лише рито­ри­чна фiгу­ра. Стрептомiцин насправ­дi було добу­то «з зем­лi», з ґрун­то­вих мiкро­ор­га­нiзмiв — актиномiцетiв.

Актиномiцети

Зельман Абрахам Ваксман назвав вла­сний жит­тєо­пис «Моє жит­тя з мiкро­ба­ми». Ось сло­ва, яки­ми вiд­кри­ва­є­ться кни­га: «Своє жит­тя я при­свя­тив вивчен­ню мiкро­бiв, цих нескiн­чен­но малих форм жит­тя, що вiдi­гра­ють таку сут­тє­ву роль у iсну­ван­нi люди­ни, тва­рин i рослин. Вивчав їхню при­ро­ду, жит­тє­вi про­це­си, дослiджу­вав вплив на люди­ну — часом цей вплив допо­ма­гає вижи­ти, а деко­ли руй­нує. Розмiрковував над згу­бни­ми вла­сти­во­стя­ми одних мiкро­бiв й будiв­ною дiяль­нiстю iнших. Намагався зна­йти шля­хи й засо­би, щоб зупи­ни­ти пер­ших, а дру­гих вико­ри­сто­ву­ва­ти на бла­го людей».

Свого часу моло­дий дослiдник Ваксман зацiка­вив­ся осо­бли­вим видом мiкро­бiв, що засе­ля­ють ґрунт, — акти­но­мiце­та­ми. Сьогоднi цi диво­ви­жнi орга­нiзми впев­не­но вiдно­сять до бакте­рiй, але на поча­тку XX сто­лi­т­тя вче­нi вага­ли­ся щодо їхньої кла­си­фiка­цiї. Навiть якщо це бакте­рiї, то досить незви­чнi. Актиномiцети утво­рю­ють мiце­лiй — паву­ти­но­по­дiбну стру­кту­ру, тоб­то пово­дя­ться як гри­би. Вже цiєї тiль­ки стран­но­стi виста­чи­ло би, щоб насправ­дi зацiка­ви­ти­ся ними.

Актиномiцети

Але для аспiран­та Унiверситету Берклi у 1916 роцi iсну­ва­ла при­найм­нi ще одна при­чи­на зацiка­ви­ти­ся тими мiкро­ор­га­нiзма­ми. Ваксман звер­нув ува­гу на зда­тнiсть акти­но­мiце­тiв вга­мо­ву­ва­ти рiст iнших бакте­рiй. У нобе­лiв­ськiй лекцiї вiн при­га­ду­ва­ти­ме, що вже тодi видiлив один з видiв акти­но­мiце­тiв й дав йому назву Actinomyces griseus. Молодий вче­ний помiтив, що цей вид має анти­мiкро­бнi вла­сти­во­стi. Але деталь­нiше цей вид акти­но­мiце­тiв, що його 1943 року буде пере­йме­но­ва­но на Streptomyces griseus (саме пiд цiєю назвою вiн вiдi­грає про­вiдну роль у вiд­крит­тi стре­пто­мiци­ну), у 1916-му Ваксман не дослiджував.

Це зав­дя­ки сво­їй зацкав­ле­но­стi акти­но­мiце­та­ми Ваксман у 1930-тi роки почи­нає актив­ний пошук анти­бiо­ти­кiв. Слово «анти­бiо­тик» також запро­по­ну­вав вiн.

Нова Прилука

Зельман Абрахам Ваксман наро­див­ся й вирiс у мiсте­чку Нова Прилука Бердичiвського уїзда Київської губер­нiї 22 липня 1888 року. Ваксман опи­су­вав мiсце сво­го наро­дже­н­ня як «пону­ре мiсте­чко, лише кра­плин­ку у без­кра­йо­му сте­пу». Лiтом на цих без­ме­жних полях росли пше­ни­ця, жито, ячмiнь, овес. Взимку степ вкри­вав снiг. «Земля була чор­ною, звiд­си й назва тако­го ґрун­ту — чер­но­зем. Вона була дуже родю­чою, дава­ла ряснi вро­жаї, не збiдня­ла про­тя­гом бага­тьох рокiв».

Ваксмана назва­ли на честь Соломона, бiблiй­но­го царя, чиє iм’я мовою iдиш спро­сти­ло­ся до Золмана (напи­са­н­ня й вимо­ва «Зельман» з’явилися вже в Америцi). Батько Зельмана Якiв Ваксман був побо­жною люди­ною i жив неви­ба­гли­во, вiд­да­ю­чи в арен­ду неве­ли­кi дома, що нале­жа­ли йому у сусiднiх селах та у Винницi. Вiльний час, яким вiн зав­дя­чу­вав при­бу­тко­вi, батько при­свя­чу­вав моли­твi та вiдвiди­нам мiсце­вої сина­го­ги. В авто­бiо­гра­фiї Ваксман опи­ше його як чудо­во­го опо­вiда­ча, що любив повчаль­нi при­тчi про ста­ро­дав­нiх мудре­цiв та бага­то­вiко­ву iсто­рiю єврей­сько­го народу.

Коли Зельман наро­див­ся, батько був абсо­лю­тно щасли­вий, але неза­ба­ром його вiд­пра­ви­ли до вiй­ська, де вiн вiд­слу­жив дов­гих п’ять рокiв. Син з батьком не були над­то близь­кi, про­те Якiв Ваксман зав­жди нама­гав­ся допо­мог­ти сину як мiг. От тiль­ки мiг вiн не так вже й багато.

Головною люди­ною дитин­ства й юно­стi май­бу­тньо­го вче­но­го ста­ла його мати Фрейда Ваксман (дiво­че прi­зви­ще Лондон). Освiчена, як на того­ча­сну жiн­ку: чита­ла на iдиш, воло­дiла iври­том у доста­тнiй мiрi, щоб само­стiй­но вивча­ти Тору, послу­го­ву­ва­ла­ся гра­мо­тною укра­їн­ською. Все це ста­ло їй у наго­дi в мабутньому.

Як зга­дує Ваксман, мати пiзно вийшла замiж (май­же у кри­ти­чно­му для того часу вiцi, двад­ця­ти­се­ми­рiчною), оскiль­ки весь свiй час при­свя­чу­ва­ла уря­джен­ню долi кожної з молод­ших сестер. Вона збу­ду­ва­ла дiм — без зай­вої роз­ко­шi, аде вла­сний, свiй. В цьо­му домi постiй­но мешка­ли сестри Фрейди з її пле­мiн­ни­ка­ми й пле­мiн­ни­ця­ми, а також її мати. Фрейда була справ­жньою iди­ше маме — вла­дною та вiд­по­вдаль­ною. Увесь кагал тре­ба було году­ва­ти, тож вона вiд­кри­ла лав­ку, де про­да­ва­ло­ся будь-що, вiд бака­лiї до одя­гу. У ярмар­ко­вi днi, а їх у Бедичiвському уїздi було чима­ло, Фрейда обов’язково вла­што­ву­ва­ла виїзну тор­гiв­лю. Її гостин­нiсть та пра­гне­н­ня дба­ти про сестер i пле­мiн­ни­кiв iсто­тним чином допо­мо­гли Зельману у май­бу­тньо­му, коли її не було вже на свiтi. В Нью-Джерсi його зустрiла й при­ти­сну­ла до сер­ця кузи­на, що сво­го часу дов­го жила у домi Фрейди, зако­ли­су­ва­ла мало­го Зольмана та спiва­ла йому пiснi.

Коли батько повер­нув­ся з вiй­ська, хло­пце­вi наро­ди­ла­ся сестра Мiрiам. Вона помер­ла зов­сiм малень­кою вiд дифте­рiї. Ваксман пише, що вона могли оду­жа­ти, але лекар­ство з Києва, до яко­го було близь­ко дво­хсот мiль, при­йшло з запiзне­н­ням. Не вiдо­мо, чи вилiку­ва­ло б воно хво­ру дити­ну, про­те Ваксман тяж­ко пере­жив утра­ту Мiрiам: «Я дивив­ся, як вона вми­рає, мiй дитя­чий спо­сте­ре­гли­вий розум, мабуть, роз­мiр­ко­ву­вав про вплив лiку­валь­них засо­бiв на хво­ро­бу та про можли­вiсть вря­ту­ва­ти її жит­тя. Тодi я впер­ше зiтнув­ся з викли­ком, яко­му в подаль­шо­му при­свя­тив чима­лу увагу».

У тому ж 1952 роцi, коли Ваксман удо­сто­їв­ся Нобелiвської пре­мiї, при­йшла вiдо­мiсть про вина­йде­н­ня ново­го засо­бу про­ти дифте­рiї — ери­тро­мiци­ну. Вiн був отри­ма­ний з акти­но­мiце­тiв, так докла­дно дослiдже­них саме Ваксманом.

У п’ятирiчному вiцi хло­пчи­ка вiд­да­ли до мiсце­во­го хеде­ру, де мела­мед навчав дiтей чита­ти Тору. З часом освiта поши­рю­ва­ла­ся, невдов­зi май­бу­тнiй мiкро­бiо­лог вже пори­нув у кни­ги про­ро­кiв й почав вивча­ти Талмуд. Але Фрейда не для того наро­ди­ла єди­но­го сина, щоб вiн обме­жив­ся цим зна­н­ням. Самого лише хеде­ра для її сина зама­ло, в цьо­му вона була впев­не­на, тому найня­ла для деся­ти­рiчно­го хло­пця дома­шнiх вчи­телв, якi навчи­ли його iври­ту, росiй­ської, iсто­рiї, ари­фме­ти­ки й гео­гра­фiї. Ваксман зазна­чає, що у три­над­ця­ти­рiчно­му вiцi непо­га­но знав Тору i Талмуд та опа­ну­вав росiй­ську. З деся­ти рокiв вiн сам почи­нає заро­бля­ти як викла­дач. Спочатку вчить учнiв хеде­ра чита­ти й писа­ти, зго­дом готує дiтей з бага­тих родин до всту­пу у свiт­ськi шко­ли. Те, що вда­є­ться заро­би­ти, йде на його вчителiв.

Ваксман готу­вав­ся до всту­пних iспи­тiв у гiм­на­зiю. Дiстатися до гiм­на­зiї було нелег­ко. I через вже iсну­ю­чу про­цен­тну нор­му для євре­їв: їхня кiль­кiсть не могла пере­ви­щу­ва­ти стро­го визна­че­но­го неве­ли­ко­го вiд­со­тка учнiв, що ство­рю­ва­ло неаби­яку кон­ку­рен­цiю мiж сами­ми євре­я­ми. I через зви­чай­ний брак гiм­на­зiй у Бердичевi та неда­ле­кiй Вiнницi. А шлях до унiвер­си­те­ту лежав саме через гiм­на­зiю. Ваксман готу­вав­ся скла­сти iспи­ти екс­тер­ном за пер­шi шiсть рокiв навча­н­ня, щоб дiста­ти­ся до сьо­мо­го кла­су жито­мир­ської гiм­на­зiї. I ця спро­ба закiн­чи­ла­ся нев­да­чею. Майбутнiй нобе­лiв­ський лау­ре­ат скла­дав iспит з гео­гра­фiї. Вчитель, що екза­ме­ну­вав хло­пцiв, запи­тав, як нази­ва­є­ться рiчка, що тече в Берлiнi. Ваксман добре знав рiки Нiмеччини, але як саме зве­ться рiчка, на якiй сто­їть Берлiн, не пам’ятав. Вiн нама­гав­ся роз­по­вiсти про Рейн та Ельбу, про Майн чи Одер, але вчи­тель був невбла­ган­ний. Вiдповiдь мала бути макси­маль­но точною. Не почув­ши такої вiд­по­вiдi, вчи­тель поста­вив хло­пце­вi «0». До насту­пно­го iспи­ту Ваксмана не допу­сти­ли. А йому було вже сiмнадцять.

Двадцять рокiв по тому, завiтав­ши до Берлiна на нау­ко­ву кон­фе­рен­цiю, коли­шнiй абiту­рiєнт жито­мир­ської гiм­на­зiї сто­яв на мосту над Шпреє i ледве не роз­пла­кав­ся. Яка ж вона малень­ка, ця рiчка! Хiба можна порiв­ня­ти її з Рейном! Чому вчи­те­ле­вi потрiбна була саме вона?

Фрейда була збен­те­же­на не мен­ше, нiж вiн. У батька був дом у Вiнницi, який той вiд часу до часу вина­ймав рiзним людям. Тож Ваксман пере­їхав до Вiнницi, щоб мати змо­гу вчи­ти­ся у бiльш освiче­них вчи­те­лiв. Потiм разом з дру­зя­ми вiн виру­шив до Одеси, де вже слу­хав справ­жнiх вчи­те­лiв гiм­на­зiї. Усе це кошту­ва­ло неде­ше­во, про­те Фрейзi не шко­да було будь-яких гро­шей, та й сам Ваксман пома­лу заро­бляв репе­ти­тор­ством. А най­ва­жли­вiше, що вчи­те­лi, у яких Ваксман та його дру­зi вчи­ли­ся вечо­ра­ми, при­йма­ли iспи­ти у екс­тер­нiв. I цьо­го разу Ваксмановi наре­штi все вда­ло­ся. Йому випов­нив­ся 21 рiк, в ньо­го був диплом про зара­хо­ва­ний курс гiм­на­зiї. Можна було спро­бу­ва­ти посту­пи­ти в унiвер­си­тет. Вимоги щодо кiль­ко­стi євре­їв у навчаль­них закла­дах ще поси­ли­ли­ся, про­те шанс все одно залишався.

I саме тодi поми­рає Фрейда. Батько швид­ко одру­жу­є­ться. Повертатися у Прилуку немає куди. Та й навiщо? Ваксмана дав­но запро­шу­ва­ли до себе кузи­ни, що виїха­ли до Америки. I вiн вирiшує рiз­ко змiни­ти життя.

Вони поки­да­ли Росiйську iмпе­рiю на потя­зi. Троє юна­кiв i двi дiв­чи­ни з мiсте­чка. Коли потяг пере­тнув нiме­цький кор­дон, вони поча­ли спiва­ти — спо­ча­тку тихо, а далi все голо­снiше: «Гей, діти рідної країни,/ Ходім — настав сла­ве­тний час!», «Побіду під стя­ги кохані/​ Прикличмо з лав з усіх кінців,/ — Хай бачать недру­ги здолані/​ І сла­ву, і трі­умф бор­ців». Вони вiри­ли, що там, попе­ре­ду, на них чека­ють вели­ка вiль­на кра­ї­на та най­пре­кра­снiше нове жит­тя: з Нової Прилуки — про­сто у Новий Свiт.

На дво­рi був 1910 рiк. Ваксман ще повер­не­ться до Нової Прилуки — на десять днiв у 1924-му. Краще б вiн цьо­го не робив.

Нью-Джерсi

Восени 1910 року кора­бель, яким плив­ли Ваксман та його дру­зi, при­був з Гамбурга до Фiладельфiї. Тут шля­хи хло­пцiв i дiв­чат з Прилук мали роз­iй­ти­ся. Ваксмана зустрiли дво­ю­рiднi сестри, i вiн виру­шив до рiдних у Нью-Джерсi.

У його дво­ю­рiдної сестри були неве­ли­чка фер­ма й кур­ник. Коли сьо­го­днi ми, звiсно, над­то швид­ко йде­мо шля­хом, який крок по кро­ку, дола­ю­чи вели­че­знi тру­дно­щi, поко­ну­вав май­бу­тнiй вче­ний, немо­жли­во не дума­ти про те, що його у букваль­но­му розумн­нi про­ва­ди­ла рука про­ви­дi­н­ня. Саме на цiй фер­мi Ваксман впер­ше пра­цю­вав з кура­ми. А от що вiн напи­сав у 1964 роцi: «Якщо запи­та­ти, хто вiд­по­вiдає за видiле­н­ня кон­кре­тно­го шта­му Streptomyces griseus, що виро­бляє стре­пто­мiцин, вiд­по­вiдь має бути такою: кур­ка, адже саме вона виклю­ва­ла цю куль­ту­ру з ґрун­ту». Саме у кури­но­му гор­лi було помiче­но штам Streptomyces griseus, з яко­го було видiле­но стрептомiцин.

Спори Streptomyces griseus.

Першi декiль­ка мiся­цiв пере­бу­ва­н­ня в Америцi Ваксман про­вiв на фер­мi. Взимку робо­ти було не так вже й бага­то, тож вiн при­свя­чу­вав час зде­бiль­шо­го англiй­ськiй мовi — читав англiй­ську та аме­ри­кан­ську лiте­ра­ту­ру. Що саме вiн читав, Ваксман у спо­га­дах не вка­зує. Мабуть, щось сен­те­цiй­не. Книжок без пра­виль­них мораль­них вка­зiвок вiн нiко­ли не любив.

Як пише сам Ваксман, у юна­цькi роки вiн мав май­же iде­аль­ну зоро­ву пам’ять. Але за цю диво­ви­жну здiбнiсть при­ро­да вирiши­ла взя­ти досить суво­ру ком­пен­са­цiю: вiн пога­но запам’ятовував те, що почув. В унiвер­си­те­тi, де вiн невдов­зi опи­ни­ться, вiн буде най­ре­тель­нiше запи­су­ва­ти лекцiї, щоб потiм пере­чи­та­ти їх й назав­жди збе­рег­ти у пам’ятi. Сприйняти змiст на слух йому вда­ва­ти­ме­ться не завжди.

Двоюрiдний брат запро­по­ну­вав вiдвiда­ти поблизь­кий Ратґерс-коледж. Там май­бу­тнiй мiкро­бiо­лог позна­йо­мив­ся з докто­ром Яковом Лiпманом, iмi­гран­том з Росiї, який пора­див Ваксмановi посту­пи­ти на вiд­дiле­н­ня ґрун­то­знав­ства. Довелося пого­ди­ти­ся без вели­кої радо­стi. Вiн пра­гнув вивча­ти меди­ци­ну. Але що поро­биш: на меди­ци­ну най­зви­чай­нiшим чином не виста­ча­ло грошей.

I зно­ву рука про­ви­дi­н­ня. Професор Королiвського iнсти­ту­ту в Стокгольмi, член Нобелiвського комiте­ту педiатр Арвiд Валлґрен, ого­ло­шу­ю­чи при­су­жде­н­ня Нобелiвської пре­мiї з меди­ци­ни та фiзiо­ло­гiї Ваксмановi, ска­же так: «Ви не фiзiо­лог, не лiкар, про­те ваш вне­сок у роз­ви­ток меди­ци­ни ма вели­че­зне зна­че­н­ня. Стрептомiцин вже вря­ту­вав жит­тя тисяч людей. Ми, меди­ки, вва­жа­є­мо вас одним з най­бiль­ших бла­го­дiй­ни­кiв люд­ства». Нi, Ваксман не став лiка­рем, вiн зро­бив наба­га­то бiль­ше — дав лiка­рям зброю для боротьби.

1911 року Ваксман посту­пив у Ратґерс. Вiн сум­лiн­но вчив­ся, а на четвер­то­му кур­сi почав пра­цю­ва­ти з ґрун­то­ви­ми бакте­рiя­ми. Саме тодi вiн впер­ше звер­нув ува­гу на акти­но­мiце­ти. Цi мiкро­ор­га­нiзми ста­ли темою його магiстер­ської дисер­та­цiї у Ратґерсi й доктор­ської — в Унiверситетi Берклi, де вiн вчив­ся i пра­цю­вав у 1916 – 1918 роках. Але пер­шi анти­бiо­ти­ки були ще дале­ко попереду.

1916 року Ваксман став гро­ма­дя­ни­ном США. Вiн одру­жив­ся з Деборою Митник, яку ласка­во звав Боболi. Знайомi вони були з дитин­ства: Дебора дово­ди­ла­ся молод­шою сестрою його при­я­те­ле­вi з Прилуки, з яким Ваксман при­їхав до Америки. Дебора зали­ши­ла­ся вдо­ма, про­те вони домо­ви­ли­ся, що вона обов’язково при­їде, коли хло­пцi вла­шту­ю­ться й змо­жуть їй допо­мог­ти. Хлопцi вла­шту­ва­ли­ся. Вона при­їха­ла. Все ста­ло­ся так, як мало бути. Коли 1919-го у Ваксманiв наро­ди­ться син, йому дадуть зов­сiм не кано­нiчне iм’я Байрон Холстед, на честь одно­го з пер­ших викла­да­чiв Зельмана Ваксмана. Байрон Холстед Ваксман не посо­ро­мить роди­ни — ста­не вiдо­мим мiкро­бiо­ло­гом та про­фе­со­ром Єля.

Зельман Ваксман повер­нув­ся до Ратґерса з Берклi у 1918 роцi. Вiн роз­по­чав лекцiй­ний курс у коле­джi, а ще отри­мав при­зна­че­н­ня на спе­цiаль­но для ньо­го ство­ре­ну поса­ду на сiль­ско­го­спо­дар­ськiй стан­цiї коле­джу. На стан­цiї вiн напо­ля­га­ти­ме, щоб його спе­цiа­лiза­цiю нази­ва­ли «мiкро­бiо­ло­гiєю», а не «бакте­рiо­ло­гiєю», тра­ди­цiй­но, оскiль­ки бiль­ше за все його цiка­ви­ли не кла­си­чнi бакте­рiї, а актиномiцети.

Пошук антибiотикiв. Пiди туди — не знати куди, принеси того — не знати чого

Вперше Ваксман зацiка­вив­ся акти­но­мiце­та­ми у 1915 роцi, тодi ще як сту­дент Ратґерса. Протягом кiль­кох деся­ти­лiть вiн вивча­ти­ме їх роз­по­всю­дже­н­ня й чисель­нiсть, таксо­но­мiю, роль в таких про­це­сах, як роз­пад рослин­них i тва­рин­них зали­шкiв утво­ре­н­ня гуму­су, їхнй зв’язок з бакте­рiя­ми та грибами.

Вже на само­му поча­тку дослiджень акти­но­мiце­тiв у Ратґерсi Ваксман та його коле­ги зна­ли про iсну­ва­н­ня Streptomyces griseus — мiкро­ор­га­нiзму, з яко­го вре­штi-решт було отри­ма­но штам стре­пто­мiци­ну. Але його анти­ба­кте­рiаль­нi вла­сти­во­стi не було пере­вiре­но про­тя­гом кiль­кох десятилiть.

1924 року, вже маю­чи кiль­ка­рiчний досвiд дослiджень ґрун­тiв, Ваксман з дру­жи­ною виру­ши­ли до Європи. Вони про­ве­дуть у Старому Свiтi шiсть мiся­цiв. Це була пер­ша євро­пей­ська подо­рож Ваксмана вiд часiв емграцiї.

Вони завiта­ли до Нової Прилуки, але це було над­то тяж­ке повер­не­н­ня. Ваксман писав: «Найбiльше неща­стя, яке тiль­ки можна собi уяви­ти, най­стра­шнiша ката­стро­фа, через яку коли-небудь про­хо­ди­ли наро­ди Росiї; най­по­ту­жнiший екс­пе­ри­мент у соцiаль­них i полiти­чних вiдно­си­нах людей — навряд чи можна висло­ви­ти все те, що ми поба­чи­ли…» Ваксмани про­ве­дуть у Прилуцi десять днiв, слу­ха­ю­чи, як роди­чi й дру­зi опи­су­ють своє скру­тне ста­но­ви­ще: «Кожен стра­ждав понад край. Багато хто пла­кав, як дiти перед батьком; вони при­хо­ди­ли, щоб визна­ти нам свої стра­ж­да­н­ня». Вони бла­га­ли про допо­мо­гу. Але допо­мог­ти не було чим.

Проте голов­ною метою поїзд­ки була нау­ка. В авто­бiо­гра­фiї Ваксман зазна­чить: «В мене не було сум­нiвiв щодо ролi мiкро­ор­га­нiзмiв у ґрун­то­вих про­це­сах, але постiй­но вини­ка­ло пита­н­ня, чи в тому напрям­ку я посуваюся».

Щоб отри­ма­ти вiд­по­вiдь на своє пита­н­ня, Ваксман вiдвiдав нау­ко­вi лабо­ра­то­рiї Францiї, Iталiї, Нiмеччини i скан­ди­нав­ських кра­їн, де обго­во­рю­вав мето­ди i дослiдже­н­ня мiкро­ор­га­нiзмiв з про­вiдни­ми вче­ни­ми у галу­зi бiо­ло­гiї та хiмiї ґрун­тiв. Розмови й зустрiчi нади­хну­ли його новою вiрою, тож до США вiн повер­нув­ся з нови­ми зна­н­ня­ми та впев­не­нiстю у необ­хiдно­стi ство­ре­н­ня все­ося­жно­го тра­кта­ту з мiкро­бiо­ло­гiї ґрун­тiв. 1927 року такий тра­ктат пiд назвою «Принципи мiкро­бiо­ло­гiї ґрун­ту» було опублiковано.

У 1920 – 1930-тi роки Ваксман про­дов­жує вивче­н­ня акти­но­мiце­тiв, хоча його дослiдни­цька дiяль­нiсть зосе­ре­жду­є­ться тепер насам­пе­ред на ґрун­то­вих мiкро­бах як таких, а не на їхньо­му впли­вi на хво­ро­бо­твор­нi орга­нiзми. Двi подiї 1939 року iсто­тно впли­ну­ли на пере­бiг жит­тя вче­но­го. Перша — поча­ток Другої свiто­вої вiй­ни та усвiдом­ле­н­ня необ­хiдно­стi ство­рю­ва­ти новi пре­па­ра­ти для бороть­би з iнфе­кцiй­ни­ми захво­рю­ва­н­ня­ми та епiде­мiя­ми, якi зав­жди супро­во­джу­ють вiй­ни. Ще однiєю подiєю, «осо­бли­вим сти­му­лом», як зазна­чає сам Ваксман, ста­ла робо­та Рене Дюбо, коли­шньо­го ваксма­нiв­сько­го сту­ден­та. Дюбо опи­су­вав здо­бу­т­тя тиро­три­ци­ну, зда­тно­го вби­ва­ти хво­ро­бо­твор­нi бактерiї.

Колишнiй учень Ваксмана нао­чно довiв, що можна зна­йти бакте­рiї, якi при­гнiчу­ють рiст iнших бакте­рiй. Пiонери у вивчен­нi iнфе­кцiй­них захво­рю­вань, напри­клад пер­шо­вiд­кри­вач тубер­ку­льо­зної пало­чки Роберт Кох, жаха­ли­ся несте­риль­них речо­вин й уни­ка­ли забру­днень. Дюбо вчи­нив нав­па­ки: для бороть­би з iнфе­кцiй­ни­ми захво­рю­ва­н­ня­ми вiн вико­ри­став пре­па­рат, який отри­ма­но факти­чно «з бру­ду». Цей кон­це­пту­аль­ний про­рив нади­хнув Ваксмана та пiд­штов­хнув його до пошу­ку у ґрун­тi нових аген­тiв, зда­тних дiя­ти про­ти пато­ген­них бакте­рiй. Але на вiдмiну вiд Дюбо Ваксман зосе­ре­див­ся не на бакте­рiях, а на гри­бах, насам­пе­ред на актиномiцетах.

Александр Флемiнг вiд­крив пенiци­лiн зна­чною мiрою випад­ко­во — помiтив, що бакте­рiаль­ний пато­ген зара­же­ний пле­сiн­ню, яка пра­кти­чно при­ле­тiла з повiтрям. А от Ваксман пiдi­йшов до пошу­ку анти­бiо­ти­кiв систем­но. Вiн та його сту­ден­ти про­во­ди­ли копiткий, мето­ди­чний, послiдов­ний скрiнiнг.

Спочатку вони iзо­лю­ва­ли окре­мi коло­нiї ґрун­то­вих мiкро­бiв на ага­ро­вих пла­сти­нах. Потiм цих мiкро­бiв було про­те­сто­ва­но на спе­цiаль­но видiле­них пато­ге­нах. Робота була дов­гою та кро­пiткою, оскiль­ки було видiле­но тися­чi куль­тур рiзних мiкро­бiв, якi далi тесту­ва­ли­ся на акти­ба­кте­рiаль­ну актив­нiсть про­ти вели­кої кiль­ко­стi пато­ге­нiв. Тiльки нечи­слен­нi куль­ту­ри демон­стру­ва­ли анти­па­то­ген­нi вла­сти­во­стi. Цi куль­ту­ри було пiд­да­но серiї подаль­ших дослiдiв, щоб вияви­ти серед них тi, що в змо­зi дава­ти речо­ви­ни, зда­тнi боро­ти­ся з мiкро­ба­ми, у доста­тнiй кiль­ко­стi. Далi з цих мiкро­ор­га­нiзмiв виби­ра­ли­ся не над­то токси­чнi для тера­пев­ти­чно­го вико­ри­ста­н­ня, тоб­то такi, що не отру­ю­ють людину.

У 1949 роцi в стат­тi пiд назвою «Людина ґрун­ту», при­свя­че­нiй вiд­кри­т­тю нео­мiци­ну у лабо­ра­то­рiї Ваксмана, жур­нал Time писав: «Зельман Абрахам Ваксман роз­по­вiв, як 1943 року вiд­крив чудо­дiй­ний пре­па­рат стре­пто­мiцин. У скром­но­го докто­ра Ваксмана є своя вiд­по­вiдь, яка зву­чить досить про­сто. Вiн дослiдив близ­ко 10 000 куль­тур, пояснює вiн. У попе­ре­днiх дослiдах лише тися­ча вби­ва­ла бакте­рiї, у подаль­ших лише сто вигля­да­ли пер­спе­ктив­но, лише десять було вияв­ле­но й опи­са­но, i один з цих деся­ти — це саме стре­пто­мiцин. Так ста­ло­ся, що стре­пто­мiцин був пер­шим дiє­вим пре­па­ра­том, який лiка­рi будь-коли вина­хо­ди­ли для бороть­би з туберкульозом».

Зовнi все дiй­сно вигля­дає про­сто, хоча такi дослiди, без сум­нiву, вима­га­ють часу та тер­пi­н­ня. Але без клiнiчних випро­бу­вань на люди­нi нiхто не мав впев­не­но­стi, що вiд­кри­т­тя дiй­сно вiдбу­ло­ся i стре­пто­мiцин — насправ­дi кори­сний вина­хiд, а не чер­го­ва пор­цiя отру­ти, звiсно, зда­тна вби­ти бакте­рiю, але без будь-якої кори­стi для людини.

Скрiнiнговий про­то­кол, що запро­по­ну­вав Ваксман для пошу­ку анти­бiо­ти­кiв, можна порiв­ня­ти з ана­ло­го­вою бага­то­па­ра­ме­три­чною опти­мiза­цiєю. Проте пара­ме­трiв так бага­то i вони так сла­бо пiд­да­ю­ться фор­ма­лiза­цiї, що, вiдвер­то кажу­чи, немає жодної гаран­тiї, що про­цес дiй­де до пев­но­го опти­маль­но­го пун­кту, який ста­не реаль­ни­ми лiка­ми. Нiхто такої гаран­тiї дати не мiг. I цю опти­мiза­цю зна­йшов учень Ваксмана Альберт Шац. Звiсно, це щасли­вий випа­док. Але вар­то при­га­да­ти сло­ва Луї Пастера: «Щасливий випа­док при­хиль­ний до пiдго­тов­ле­но­го розу­му». Щац був вiд­по­вiдним чином пiдго­тов­ле­ний. I пiдго­ту­вав його насам­пе­ред Ваксман.

Технологiя пере­ти­ну смуг (cross streaking). У чашцi Петрi висiва­ю­ться акти­но­мiце­ти (гори­зон­таль­на смуж­ка) i рiзнi пато­ге­ни (вер­ти­каль­нi смуж­ки). У мить, коли пато­ген дося­гає акти­но­мiце­ту, утво­рю­є­ться зона анта­го­нiзму, де акти­но­мiцет при­гнiчує рiст пато­ге­ну. Якщо зона анта­го­нiзму не утво­рю­є­ться, це озна­чає, що акти­но­мiцет є без­си­лим про­ти цьо­го пато­ге­ну. Подiбних дослiдiв про­ве­де­но деся­тки тисяч. Rutgers University Archives. Rutgers University Archives.

Ваксмановi про­то­ко­ли скрiнiн­гу дозво­ли­ли видiли­ти близь­ко ста двад­ця­ти нових при­ро­днiх пато­ге­нiв, бiль­шiсть з яких було отри­ма­но з акти­но­мiце­тiв. Саме Ваксман запро­по­ну­вав на позна­че­н­ня цих тера­пев­ти­чних аген­тiв тер­мiн, що став загаль­но­вжи­ва­ним, — анти­бiо­ти­ки (див. прим. 2). Першим пре­па­ра­том, який було видiле­но 1940 року у межах про­гра­ми пер­вiсно­го скрiнiн­гу, був акти­но­мiцин, який отри­мав Бойд Вудрафф, аспiрант Ваксмана. Вiн довiв, що ця мето­ди­ка дозво­ляє отри­му­ва­ти куль­ту­ри, зда­тнi виро­бля­ти анти­бiо­ти­ки. Актиномiцин заде­мон­стру­вав актив­нiсть про­ти широ­ко­го спе­ктру бакте­рiй, а навiть впли­нув на штам тубер­ку­льо­зу, про­те для тера­пiї люди­ни виявив­ся над­то токсичним.

Два роки по тому Вудрафф видiлив стре­пто­три­цин — анти­бiо­тик, що демон­струє актив­нiсть по вiдно­шен­ню водно­час до грам­по­зи­тив­них й грам­не­га­тив­них бакте­рiй. Дослiдники були у захва­тi вiд стре­пто­три­ци­ну, оскiль­ки, як пiд­кре­слив Ваксман у нобе­лiв­ськй лекцiї, вiн «обiцяв запов­ни­ти про­га­ли­ну, яку зали­шив пенiци­лiн, у лiку­ван­нi iнфе­кцiй­них захво­рю­вань, викли­ка­них грам­не­га­тив­ни­ми бакте­рiя­ми». Окрiм актив­но­стi по вiдно­шен­ню до грам­по­зи­тив­них i грам­не­га­тив­них бакте­рiй, пер­шi випро­бу­ва­н­ня стре­пто­три­ци­ну дове­ли, що вiн не є токси­чним для тва­рин. Пiд час насту­пної серiї тестiв з’ясувалося, що стре­пто­три­цин має токси­чнi вла­сти­во­стi, про­те вони не вiдра­зу даю­ться взна­ки. Так вче­нi ствер­ди­ли, що це отру­та упо­вiль­не­ної дiї, а отже її не можна вжи­ти для лiку­ва­н­ня людини.

Частковий успiх стре­пто­три­ци­ну засвiд­чив, що Ваксман з учня­ми на пра­виль­но­му шля­ху. Залишалося зна­йти рiше­н­ня, при яко­му подав­ля­ли­ся б пато­ген­нi орга­нiзми, не зашко­джу­ю­чи водно­час органiзмовi-хазяїну.

Альберт Шац (лiво­руч) i Зельман Ваксман. Rutgers University Archives.

Прорив вiдбув­ся 1943 року, коли до коман­ди долу­чив­ся Альберт Шац. Розвиваючи пiд­хiд, запро­по­но­ва­ний Вудраффом, вiн зна­йшов два шта­ми Streptomyces griseus, що витво­рю­ва­ли стре­пто­мiцин. Один з них було вияв­ле­но випад­ко­во, коли Дорiс Джонс, ще одна сту­ден­тка Ваксмана, дослiджу­ва­ла тра­хе­аль­ну фло­ру курей та позна­чи­ла зони анта­го­нiзму на кiль­кох пластинах.

Культури було пере­да­но Шацевi, i на однiй з них вiн видiлив актив­ний штам Streptomyces griseus, який виро­бляв анти­бiо­тик, що при­гнiчу­вав водно­час грам­по­зи­тив­нi i грам­не­га­тив­нi бакте­рiї. Ще цiка­вiшим для дослiдни­кiв ста­ло спо­сте­ре­же­н­ня, що стре­пто­мiцин зда­тний про­яв­ля­ти актив­нiсть in vitro по вiдно­шен­ню до Mycobacterium tuberculosis — «вели­кої бiлої чуми».

Випробування стрептомiцину

Зельман Ваксман та гру­па його сту­ден­тiв зна­ли з вла­сних дослiдiв in vitro, що стре­пто­мiцин є актив­ним про­ти баци­ли, яка викли­кає тубер­ку­льоз. Але вче­ний цiл­ком усiв­дом­лю­вав, що його неве­ли­чку лабо­ра­то­рiю у Ратґерському унiвер­си­те­тi не обла­дна­но для подаль­ших дослiдiв, ще й in vivo. Тому Ваксман звер­нув­ся до двух меди­чних дослiдни­кiв з клiнiки Майо, Вiльяма Х. Фельдмана та Г. Корвiна Гiншоу, з про­ха­н­ням про­ве­сти дослiди на тва­ри­нах, а саме на мор­ських свин­ках. 7 бере­зня 1944 року Фельдман вiд­по­вiв, що його лабо­ра­то­рiя в ста­нi про­ве­сти такий дослiд, якщо Ваксман змо­же отри­ма­ти зраз­ки аген­ту у доста­тнiй кiлькостi.

Ваксмановi вда­ло­ся пере­да­ти клiн­цi Майо необ­хiдну кiль­кiсть зраз­кiв зав­дя­ки попе­ре­днiй домов­ле­но­стi з Merck & Company (її було укла­де­но ще напри­кiн­цi 1939 року). За цiєю домов­ле­нiстю гiгант­ська фар­ма­цев­ти­чна ком­па­нiя нада­ла лабо­ра­то­рiї Ваксмана ґрант на вивче­н­ня анти­бiо­ти­кiв. Окрiм цьо­го, ком­па­ня обiця­ла допо­мо­гу в про­ве­ден­нi хiмiчно­го ана­лiзу, нада­ва­ла екс­пе­ри­мен­таль­них тва­рин для фар­ма­ко­ло­гiчної оцiн­ки анти­бiо­ти­кiв та обла­дна­н­ня для виро­бле­н­ня будь-яких пер­спе­ктив­них пре­па­ра­тiв. Зi сво­го боку Ваксман пере­да­вав Merck усi патен­ти, якi вiн отри­має за дослiдже­н­ня сво­єї лабо­ра­то­рiї. Якщо будь-який з патен­тiв вияви­ться комер­цiй­но вда­лим, Merck мала випла­ти­ти Фонду Ратґерса в мiру скром­ний гонорар.

(Злiва напра­во) Зельман Ваксман, Рендольф Мейджор (Merck and Co.), Александр Флемiнг (лау­ре­ат Нобелiвської пре­мiї, пер­шо­вiд­кри­вач пенiци­лiну). Унiверситет Ратґерс, 1940-тi роки. (Special Collections and University Archives, Rutgers University Libraries.) Ваксман демон­струє коле­гам технiку пере­ти­ну смуг. 

Варто зазна­чи­ти, що Merck пов­нiстю дотри­ма­ла­ся умов цiєї домов­ле­но­стi: вона нала­го­ди­ла виро­бни­цтво стре­пто­мiци­ну у обся­зi, доста­тньо­му для лабо­ра­тор­них дослiдiв.

Налагодити виро­бни­цтво допо­мiг i сам Ваксман. Почалося з того, що вiн вiд­пра­вив до Merck сво­го учня, одно­го з пер­шо­вiд­кри­ва­чiв стре­пто­три­ци­ну Бойда Вудраффа. У спо­га­дах, якi вийшли дру­ком у 2014 роцi, Вудрафф зазна­чає, що, на його дум­ку, вар­то вiд­да­ти нале­жне зна­чу­що­му не мен­ше, нiж вiд­кри­т­тя стре­птом­ци­ну, мето­ду погру­жної фер­мен­та­цiї (Submerged Liquid Fermentations). Саме Ваксман довiв цей метод до техно­ло­гiчної реа­лiза­цiї. Пiзнiше його було впро­ва­дже­но в Merck.

У загаль­них рисах засто­су­ва­н­ня мето­ду вигля­дає насту­пним чином (анти­бiо­ти­ки й досi так виро­бля­ють). Антибiотик можна видiли­ти про­сто з куль­ту­ри у чашцi Петрi, але його буде над­то мало. За мето­дом погру­жної фер­мен­та­цiї бакте­рiї заван­та­жу­ю­ться у бiо­ре­актор разом з пожив­ним сере­до­ви­щем. До сере­до­ви­ща посiтй­но доста­ча­є­ться кисень (вiдбу­ва­є­ться аера­цiя), вiд часу до часу бiо­ре­актор необ­хiдно стру­шу­ва­ти. Бактерiї виро­бля­ють анти­бiо­тик (це їхнiй вто­рин­ний мета­бо­лiт). У точно роз­ра­хо­ва­ний момент, коли анти­бiо­ти­ка вже доста­тньо, але бакте­рiї ще живi, анти­бiо­тик видiля­ють, напри­клад роз­чи­ня­ють у пев­но­му орга­нiчно­му роз­чин­ни­ку, пiсля чого кри­ста­лiзу­ють. Кожний з цих кро­кiв вима­гає макси­маль­ної точно­стi. Коли Вудрафф при­йшов пра­цю­ва­ти у Merck, вiн зайняв­ся саме погру­жною техно­ло­гiєю для виро­бни­цтва пенiци­лiну. За його уча­стю цю техно­ло­гiю було впро­ва­жде­но у жит­тя. А отже, коли з’явилася потре­ба у бiль­шо­му обся­зi стре­пто­мiци­ну, бiо­ре­акто­ри були гото­вi. Звiсно, Merck розу­мiла, чим зав­дя­чує Ваксмановi та його учням.

Озброєнi зраз­ка­ми, як нада­ла Merck, Фельдман i Гiншоу при­сту­пи­ли до дослiдiв in vivo i вже за два мiся­цi повiдо­ми­ли Ваксмана, що двi мор­ськi свин­ки — їх зара­зи­ли тубер­ку­льо­зом, а потiм вво­ди­ли їм стре­пто­мiцин — «вигля­да­ють дуже добре».

Протягом 1944 року спiв­ро­бiтни­ки клiнiки Майо про­во­ди­ли дослiди на мор­ських свин­ках, змiню­ю­чи дозу­ва­н­ня пре­па­ра­ту для мiнiмiза­цiї побiчних ефе­ктiв. У липнi Федьман повiдо­мив Ваксмана, що «резуль­та­ти вигля­да­ють задо­вiль­но» навiть при змен­шен­нi дозу­ва­н­ня. Зниження дозу­ва­н­ня, яко­го дося­гли Фельдман i Гiншоу, було справ­жнiм про­ри­вом. До цьо­го стре­пто­мiцин при­зво­див до над­то тяж­ких побiчних ефе­ктiв, а гiрш за все, що тубер­ку­льо­зна пало­чка виро­бля­ла рези­стен­тнiсть до ньо­го — пре­па­рат пере­ста­вав дiяти.

У вере­снi, коли було завер­ше­но поту­жний 60-ден­ний дослiд in vivo, Фельдман напи­сав, що «озна­ки тубер­ку­льо­зу були вiд­су­тнi май­же в усiх випад­ках». У 1945 роцi клiнiчнi випро­бу­ва­н­ня на людях пiд­твер­ди­ли резуль­та­ти дослiдiв на тва­ри­нах. У сер­пнi Гiншоу поiн­фор­му­вав, що трид­цять три пацiєн­ти про­йшли лiку­ва­н­ня й «ми далi пере­бу­ва­є­мо у цiл­ком опти­мiсти­чно­му настрою». Ось це було вже серйозно.

Вихiд стрептомiцину на ринок

В резуль­та­тi про­ве­де­них дослiдiв було дове­де­но, що стре­пто­мiцин є пер­шим дiє­вим хiмiо­те­ра­пев­ти­чним пре­па­ра­том для лiку­ва­н­ня тубер­ку­льо­зу. Окрiм цьо­го, вiн виявив­ся ефе­ктив­ним також по вiдно­шен­ню до цiло­го ряду iнших захво­рю­вань: черев­но­го тифу, холе­ри, бубон­ної чуми, туля­ре­мiї, iнфе­кцiй сечо­ви­вiдних шля­хiв тощо. Вже у 1945 роцi, усвiдом­лю­ю­чи, що стре­пто­мiцин ста­не важли­вим анти­бiо­ти­ком, Ваксман звер­нув­ся до ком­па­нiї Merck з про­ха­н­ням роз­i­рва­ти умо­ву 1939 року, щоб стре­пто­мiцин могли виро­бля­ти й iншi фар­ма­цев­ти­чнi ком­па­нiї. Препарат вийшов на ринок швид­ко i за мiнiмаль­ною цiною.

Merck вияви­ла неаби­яку шля­хе­тнiсть. Компанiя пого­ди­ла­ся посту­пи­ти­ся екс­клю­зив­ним патен­тним пра­вом на користь Ратґерса й задо­воль­ни­ти­ся неви­клю­чною лiцен­зiєю на виро­бни­цтво стре­пто­мiци­ну. Окрiм того, Merck попро­си­ла та отри­ма­ла роял­тi, щоб ком­пен­су­ва­ти витра­ти на вина­йде­н­ня стре­пто­мiци­ну. Щедрiсть ком­па­нiї Merck було доцiне­но, а Ратґерс неза­ба­ром заклю­чив лiцен­зiй­ну уго­ду з iнши­ми фар­ма­цев­ти­чни­ми компанiями.

Стрептомiцин мав зда­тнiсть впли­ва­ти на широ­кий спектр захво­рю­вань, не лише на тубер­ку­льоз, а отже май­же вiдра­зу почав при­но­си­ти вели­че­знi при­бу­тки. Спочатку Фонд Ратґерса пере­да­вав Ваксмановi близ­ко поло­ви­ни роял­тi, що над­хо­ди­ли вiд Merck. Коли з’ясувалося, що це над­то вели­кi гро­шi, Ваксман змен­шив свою части­ну до однiєї п’ятої.

1950 року доля Ваксмана змен­ши­ла­ся до 10% (про при­чи­ни йти­ме­ться далi). Проте сума й далi зали­ша­ла­ся зна­чною, тому вче­ний вирiшив при­зна­чи­ти поло­ви­ну для ство­ре­н­ня Фонду мiкробiологiї.

Дискусiя щодо першостi

Окрiм гро­шей Ваксман отри­мав визна­н­ня як пер­шо­вiд­кри­вач стре­пто­мiци­ну. До того ще й єди­ний пер­шо­вiд­кри­вач. У зга­ду­ва­нiй стат­тi з Time про Зельмана Ваксмана ска­за­но, що саме вiн «вiд­крив чудо­дiй­ний пре­па­рат стре­пто­мiцин у 1943 роцi» (див. прим. 4). Лише Ваксман, нао­дин­цi, бiль­ше нiхто. 7 листо­па­да 1949 року Time вийшов з фото­гра­фiєю Ваксмана на обкла­дин­цi. Нагороди, подя­ка тисяч людей, визна­н­ня — усе це адре­со­ву­ва­ло­ся Ваксмановi.

Time, 7 листо­па­да 1949 року

Аж раптом у бере­знi 1950 року Альберт Шац подав в суд на Ваксмана та Ратґерсiвський фонд. У позо­вi зазна­ча­ло­ся, що Ваксман не може вва­жа­ти­ся єди­ним пер­шо­вiд­кри­ва­чем стре­пто­мiци­ну. Позивач вима­гав опри­лю­дни­ти вiдо­мо­стi щодо виплат, якi над­хо­ди­ли з лiцен­зiй, вида­них Ваксманом та фон­дом фар­ма­цев­ти­чним ком­па­нiям. Ще однiєю вимо­гою Шаца була спла­та йому зна­чної части­ни роял­тi, що всти­гли надiйти.

Шац напо­ля­гав, що пови­нен вва­жа­ти­ся совiд­кри­ва­чем пре­па­ра­ту, аже саме вiн вико­нав пiд­ста­во­ву лабо­ра­тор­ну робо­ту по його видiлен­ню. Його iм’я, що пiд­кре­слю­ва­ло­ся у позо­вi, було вка­за­но пер­шим серед авто­рiв ори­гiналь­ної стат­тi (див. прим. 7) про вiд­кри­т­тя анти­бiо­ти­ку та дру­гим — у патентi.

А ще доктор­ська дисер­та­цiя, яку вiн захи­стив 1945 року, була при­свя­че­на стрептомiцину.

Справа роз­гля­да­ла­ся досить дов­го, аж вре­штi у гру­днi 1950 року вда­ло­ся уре­гу­лю­ва­ти її миро­вою уго­дою. Президент Ратґерса висту­пив з заявою, у якiй було ого­ло­ше­но, що всi сто­ро­ни визна­ють Шаца совiд­кри­ва­чем стре­пто­мiци­ну. За умо­ва­ми уго­ди Шац мав отри­му­ва­ти 3% вiд роял­тi, якi спла­чу­ва­ли­ся Фонду Ратґерса. Ваксмановi нале­жа­ли 10%, ще 7% роз­по­дiля­ли­ся мiж усiма, хто брав участь у робо­тах, якi допро­ва­ди­ли до вiд­кри­т­тя стре­пто­мiци­ну. Хоча Ваксман пiшов на миро­ву уго­ду, нада­лi вiн вва­жа­ти­ме 1950 рiк одним з най­не­вiдра­днiших у сво­є­му жит­тi. Як зазна­чав сам вче­ний, 1950 року вiн був на вер­ши­нi сла­ви, про­те його при­гнiчу­ва­ло, що учень, в яко­го було вкла­де­но стiль­ки сил i який обiцяв ста­ти справ­жньою зiр­кою мiкро­бiо­ло­гї, так жор­сто­ко з ним обiйшовся.

Право Ваксмана вва­жа­ти­ся твор­цем стре­пто­мiци­ну нiхто й нiко­ли не пiдва­жу­вав. Проте пра­во Альберта Шаца зва­ти­ся совiд­кри­ва­чем, мабуть, теж тре­ба визна­ти. Принаймнi тако­го виснов­ку дохо­дить суча­сний дослiдник Мiлтон Вейнрайт у сво­їй роботi.

Нобелiвська премiя

Стрептомiцин, звiсно, довiв слу­шнiсть про­то­ко­лiв скри­нiн­гу, опра­цьо­ва­них Ваксманом. Було вина­йде­но й iншi анти­бiо­ти­ки, зокре­ма нео­мiцин, який видiлив Юбер Лешевальє. Цей пре­па­рат досi вико­ри­сто­ву­є­ться як анти­ба­кте­рiаль­ний засiб.

Проте саме стре­пто­мiци­ну Ваксман та його лабо­ра­то­рiя зав­дя­чу­ва­ли сла­вою та при­бу­тком. Згiдно зi звiтом Фонду Ратґерса, Ваксман отри­мав 170 тисяч дола­рiв (пiсля спла­ти пода­ткiв) вiдра­ху­вань з роял­тi, що з ура­ху­ва­н­ням iнфля­цiї сьо­го­днi ста­но­ви­ло би суму у десять разiв бiль­шу. Проте найiсто­тнiшу части­ну вла­сних дохо­дiв з роял­тi Ваксман пере­дав Фонду Ратґерса для ство­ре­н­ня Iнституту мiкро­бiо­ло­гiї. Офiцiйне вiд­кри­т­тя iнсти­ту­ту вiдбу­ло­ся 1954 року, i про­тя­гом пер­ших чоти­рьох рокiв Ваксман був його директором.

1952 року Ваксман був вiдзна­че­ний Нобелiвською пре­мiєю з фiзiо­ло­гiї та меди­ци­ни «за вiд­кри­т­тя стре­пто­мiци­ну — пер­шо­го дiє­во­го анти­бiо­ти­ка про­ти тубер­ку­льо­зу». У про­мо­вi пiд час нобе­лiв­сько­го обiду Ваксман ска­зав: «Усунувши небез­пе­ку, що кри­є­ться у iнфе­кцiй­них захво­рю­ва­н­нях та епiде­мiях, суспiль­ство буде в змо­зi поба­чи­ти кра­ще май­бу­тнє, пiдго­ту­ва­ти­ся до часiв, коли й iншi хво­ро­би, що сьо­го­днi не пiдля­га­ють лiку­ван­ню, будуть кон­тро­лю­ва­ти­ся люди­ною. Сподiватимемося, що, ство­рю­ю­чи анти­бiо­ти­ки, мiкро­би зро­би­ли свiй вне­сок до того, щоб змiни­ти свiт на краще».

Стрептомiцин став вели­че­зним про­ри­вом, про­те люд­ство не пере­мо­гло тубер­ку­льоз навiть сiм­де­сят рокiв по тому. I, мабуть, най­ближ­чим часом не переможе.

1958 року Ваксман вийшов на пен­сiю. Вiн висту­пав з лекцiя­ми та бага­то подо­ро­жу­вав. Вiн став справ­жнiм патрiар­хом мiкро­бiо­ло­гiї. Живою леген­дою. Благодiйником людства.

А ще напи­сав бiо­гра­фiю пер­шо­вiд­кри­ва­ча холер­ної та чум­ної вакци­ни Володимира Хавкiна (Waldemar Mordechai Wolff Haffkine). Про цьо­го вида­тно­го та, на жаль, май­же забу­то­го вче­но­го ми пла­ну­є­мо роз­по­вiсти у цiй серiї нарисiв.

Зельман Ваксман був ото­че­ний поша­ною й все­свiтньою сла­вою. Його мати могла би пиша­ти­ся сином. Ваксман помер 1973 року, маю­чи 85 рокiв. Вченого похо­ва­но у Вуд Холi у шта­тi Массачусетс. На його моги­лi англiй­скою мовою та на iври­тi про­ци­то­ва­но вiрш з про­ро­ка Iсаї: «Хай зем­ля від­кри­ва­є­ться, і хай поро­дить спа­сі­н­ня» (Iс. 45:8).

Владимир Губайловский  4.09.2023