Георгій Кістяківський – невідомий батько американської бомби

Його іде­а­лом була тиха уні­вер­си­тет­ська робо­та, але жит­тя зро­би­ло з ньо­го «тор­гов­ця смер­тю». Ім’я Георгія Кістяківського не зустрі­ча­є­ться у під­ру­чни­ку істо­рії. Проте саме його зна­н­ня допо­мо­гли пере­ла­ма­ти хід вій­ни та впли­ну­ли на полі­ти­ку одні­єї з двох над­дер­жав. При тому, що вона навіть не була його батьківщиною.

Кістяківський був одним із роз­ро­бни­ків аме­ри­кан­ської атом­ної бом­би. Фактично саме він спро­е­кту­вав пуско­вий меха­нізм пер­шо­го ядер­но­го вибу­ху в Аламоґордо, Нью-Мексико, 16 липня 1945 року.

Білогвардієць Юрій та хімік Джордж

Він наро­див­ся рів­но на сти­ку сто­літь: 1900 року. Важко зна­йти час, який би мен­ше під­хо­див для тихо­го та спо­кій­но­го про­фе­сор­сько­го жит­тя. У Мінську вже від­був­ся пер­ший з’їзд май­бу­тньої ком­пар­тії. П’ять років зали­ша­ло­ся до росій­ської рево­лю­ції. Сімнадцять — до паді­н­ня монархії.

Його батько, соціо­лог та пра­во­зна­вець Богдан Олександрович застав «золо­те сто­лі­т­тя» інте­лі­ген­ції в Російській імпе­рії: час вели­ких думок та малень­ких справ. Сьогодні, напев­не, він запро­ва­див би теле­грам-канал і нама­гав­ся про­бра­ти­ся до муні­ци­паль­них депу­та­тів. Тоді робив публі­ка­ції у філо­соф­ській збір­ці «Віхи», викла­дав, навіть став одним із твор­ців полі­ти­чної пар­тії. «Батько вигля­дав білою воро­ною на межі сто­річ­чя, — зга­ду­вав про ньо­го Георгій. — Його пра­ці були при­свя­че­ні про­бле­мам прав люди­ни, які були досить непо­пу­ляр­ною спра­вою для занять у Росії того часу. Ці пита­н­ня про­сто ніко­го не ціка­ви­ли». Син, до речі, не був винятком.

Інтереси Георгія змал­ку лежа­ли в іншій пло­щи­ні. Його займав світ речо­вин. Ще навча­ю­чись у Києві, під час вій­ни він при­зви­ча­їв­ся від­шу­ку­ва­ти на полі бою сна­ря­ди, що не розір­ва­ли­ся, зне­шко­джу­ва­ти їх, а начин­ку про­да­ва­ти. Юнацький досвід ста­не в наго­ді в май­бу­тньо­му, але зі змі­ною ролей: начин­ку для бомб готу­ва­ти­ме вже він сам. Але про це згодом.

Інтерес хло­пчи­ка помі­тив дядь­ко, про­фе­сор хімії у Московському уні­вер­си­те­ті. Він допо­міг пле­мін­ни­ку всту­пи­ти до сто­ли­чної шко­ли та вла­шту­вав для ньо­го рід­кі­сну можли­вість: про­во­ди­ти дослі­ди в уні­вер­си­тет­ській хімі­чній лабо­ра­то­рії. Але далі ста­ви­ти дослі­ди поча­ло саме жит­тя — вже над усі­єю країною.

Георгію було 17, коли до вла­ди при­йшли біль­шо­ви­ки. Батьки, що колись самі «пере­хво­рі­ли» на мар­ксизм, при­ще­пи­ли йому недо­ві­ру до будь-яких ради­каль­них про­е­ктів пере­бу­до­ви сві­ту. Нової вла­ди він не прийняв і в резуль­та­ті опи­нив­ся в Білій армії. Далі — недов­га слу­жба в кава­ле­рії, ева­ку­а­ція на паро­пла­ві з Криму, виси­пний тиф і туре­цький полон. Згадувати про це Георгій Богданович не любив.

За спри­я­н­ням бри­тан­ської вла­ди він звіль­нив­ся та осе­лив­ся в Парижі. Знову вря­ту­ва­ли родин­ні зв’яз­ки. Вже інший дядь­ко, Ігор Богданович, який у роки гро­ма­дян­ської вій­ни слу­жив міні­стром вну­трі­шніх справ уря­ду неза­ле­жної України, пора­див моло­до­му чоло­ві­ку всту­пи­ти до Берлінського уні­вер­си­те­ту. І навіть запла­тив за навчання.

Тягар вій­ни не від­бив у Георгія сма­ку до нау­ки. Університетський курс він «про­ков­тнув» за три з поло­ви­ною роки, а потім у рекор­дні тер­мі­ни захи­стив доктор­ську дисер­та­цію з фото­хі­мії моно­окси­ду хло­ру та озо­ну. Але тут вини­кли скла­дно­щі з пра­це­вла­шту­ва­н­ням. У Німеччині росі­ян не люби­ли, і ця воро­жість не мину­ла й ака­де­мі­чно­го сві­ту. Можливостей зайня­ти гідне місце мало.

За реко­мен­да­ці­єю нау­ко­во­го керів­ни­ка, про­фе­со­ра Боденштайна, він отри­мав сти­пен­дію у Принстонському уні­вер­си­те­ті та поїхав до Америки. Це було доле­но­сне від­ря­дже­н­ня: Штати ста­ли його новою домів­кою. Там він одру­жив­ся і неза­ба­ром одер­жав робо­ту в Гарварді, з яким зали­шив­ся пов’я­за­ний до кін­ця жит­тя. «Непогано для люди­ни, яка спо­ча­тку з тру­дом спіл­ку­ва­ла­ся лама­ною англій­ською»,  — так ска­же його донь­ка Віра.

Мафіни для партизанів

Працюючи в Гарварді, Кістяківський швид­ко став одним із най­кра­щих, якщо не най­кра­щим екс­пер­том з вибу­хів­ки. 1939 року поча­ла­ся Друга сві­то­ва вій­на. У 1940 пре­зи­дент США Франклін Рузвельт ство­рив Національний дослі­дни­цький комі­тет з обо­ро­ни. Джеймс Б. Конант, пре­зи­дент Гарварда, був при­зна­че­ний голо­вою від­ді­лу В, який від­по­від­ав за бом­би, пали­во, гази та хімі­ка­ти. Він при­зна­чив Кістяківського керів­ни­ком від­ді­лу А-1, що займав­ся вибу­хо­ви­ми речовинами.

«Кісті» (так нази­ва­ли його коле­ги) виявив­ся неймо­вір­но про­ду­ктив­ним. Він ство­рив деся­тки нових хімі­чних спо­лук, у тому числі й те, що пізні­ше назвуть пла­сти­ко­вою бом­бою, а також пер­шу у сві­ті «їстів­ну» вибу­хів­ку, яка вря­ту­ва­ла Китай від роз­гро­му. Про неї вар­то роз­по­ві­сти докладніше.

На поча­тку вій­ни Японії вда­ло­ся захо­пи­ти зна­чну части­ну Китаю. Виник пар­ти­зан­ський рух, але він май­же пов­ні­стю зале­жав від зов­ні­шньої допо­мо­ги. Окупаційні япон­ські вій­ська обшу­ку­ва­ли кожну ван­та­жів­ку, і про­вез­ти повз них зброю бу ло спра­вою неймо­вір­но скла­дною. Рішення неспо­ді­ва­но зна­йшов Кістяківський, коли йому на очі попав­ся пакет із мукою.

Працюючи з гексо­ге­ном, уче­ний май­же випад­ко­во від­крив його побі­чний про­дукт окто­ген. Він мав вищу тем­пе­ра­ту­ру займа­н­ня й до того ж на вигляд був дуже схо­жий на боро­шно. Саме з мукою хімік і здо­га­дав­ся його змі­ша­ти. З такої сумі­ші можна було навіть щось випі­ка­ти. Але доста­тньо вста­ви­ти дето­на­тор — і мафін пере­тво­рю­вав­ся на бомбу.

Для пере­си­ла­н­ня вибу­хів­ку паку­ва­ли в мішки від «Тітоньки Джемайми» (попу­ляр­на в США мар­ка кулі­нар­них виро­бів) та пере­прав­ля­ли через япон­ські КПП. Від справ­жньо­го боро­шна вона не від­рі­зня­ла­ся ні на вигляд, ні на смак. Хіба що була дещо гру­бі­ша за текс­ту­рою. Деякі пов­стан­ці навіть спо­ку­ша­ли­ся її виглядом.

У малих дозах вона не шкі­дли­ва, але лише в малих. За сло­ва­ми аме­ри­кан­ських коор­ди­на­то­рів, їм дово­ди­ло­ся букваль­но бити підо­пі­чних по руках, щоб ті не отру­ї­ли­ся. «Одного разу наш кухар спро­бу­вав такий кекс, ймо­вір­но, поду­мав про себе: «ці кля­ті аме­ри­кан­ці про­сто хочуть зали­ши­ти їх собі», - і мало не помер», - зга­ду­вав дивер­сант Френк Глісон. За роки вій­ни китай­ці вико­ри­ста­ли близь­ко 15 тонн «Тітоньки Джемайми», але секрет зали­шив­ся не розкритим.

Георгій Кістяківський. 40-ві роки

Інженери Апокаліпсису

Але голов­на спра­ва у жит­ті Джорджа-Георгія була попе­ре­ду. На поча­тку соро­ко­вих років на секре­тній базі Лос-Аламос, що в США, йшли робо­ти зі збро­єю небу­ва­лої сили. Для ство­ре­н­ня сна­ря­дів, зда­тних пере­тво­ри­ти на радіо­актив­ний попіл ціле місто, виді­ли­ли май­же 2 млрд дола­рів ($23 млрд за сьо­го­дні­шнім кур­сом). Єдиної техно­ло­гії не було, тому до спра­ви під­клю­чи­ли одра­зу дві коман­ди: одна про­е­кту­ва­ла ура­но­вий сна­ряд, а інша – плутонієвий.

Технічно ство­ри­ти ура­но­ву бом­бу було про­сті­ше. Але вона мала без­ліч недо­лі­ків. По-пер­ше, вона була дуже «нена­жер­ли­вою»: на один сна­ряд йшло 50 кг ура­ну-235, а одер­жа­н­ня такої ж кіль­ко­сті ура­ну-235 дуже доро­ге і дов­го­о­чі­ку­ва­не (у при­ро­дньо­му ура­ні-238 час­тка ура­ну-235 — мен­ше 1%). По-дру­ге, «капри­зною»: силь­ний удар міг при­зве­сти до перед­ча­сної дето­на­ції. По-тре­тє, гро­мі­зд­кою: біль­ше двох метрів завдовжки.

З іншо­го боку, пов­ним ходом йшло напра­цю­ва­н­ня збро­йо­во­го плу­то­нію, яко­го виста­чи­ло б одра­зу на кіль­ка бомб. Але тут уче­ні зіштов­хну­ли­ся з про­бле­мою дето­на­ції. Потрібно було спро­е­кту­ва­ти кон­стру­кцію так, щоб до пев­но­го часу маса речо­ви­ни, що діли­ла­ся, в ній була докри­ти­чною, а потім момен­таль­но ста­ва­ла кри­ти­чною. В ура­но­вій бом­бі кри­ти­чної маси дося­га­ли «гар­ма­тним» мето­дом: за раху­нок зіткне­н­ня двох шма­тків докри­ти­чної маси один з одним. Але для збро­йо­во­го плу­то­нію такий метод не під­хо­див: через неста­біль­ність речо­ви­ни реа­кція почи­на­ла­ся занад­то рано. Замість вибу­ху отри­ма­ли б еле­мен­тар­но викид плутонію.

Тоді фізи­ки зга­да­ли про імпло­зію. При тако­му вибу­ху дето­на­ція спря­мо­ва­на все­ре­ди­ну і наче сти­скає, «облі­плює» з усіх боків помі­ще­ну в центр плу­то­ні­є­ву кулю. Але було дуже важ­ко не дати всій кон­стру­кції роз­ле­ті­ти­ся, поки три­ває про­цес тако­го сти­ска­н­ня. Від того, як дов­го існує актив­на зона, зале­жить загаль­на поту­жність вибуху.

Потрібно було досяг­ти іде­аль­но сфе­ри­чної вибу­хо­вої хви­лі, спря­мо­ва­ної до цен­тру сна­ря­да. У 1940-х ще не існу­ва­ло ком­п’ю­те­рів, які б могли про­ве­сти всі необ­хі­дні роз­ра­хун­ки. Залишалося спо­ді­ва­ти­ся на най­кра­щий у сві­ті мозок. Саме такий і мав Джордж Кістяківський.

Спочатку він хотів від­мо­ви­ти­ся, бо рані­ше не пра­цю­вав з ядер­ним пали­вом, але керів­ни­ку Мангеттенського про­е­кту Роберту Оппенгеймеру вда­ло­ся його вго­во­ри­ти. Для цьо­го він навіть при­пу­стив­ся неба­че­ної віль­но­сті: дозво­лив донь­ці Кістяківського Вірі від­ві­ду­ва­ти батька влі­тку (на секре­тно­му об’є­кті!). Перше, що зро­бив Джордж, при­був­ши на місце, купив пару коней для сімей­них прогулянок.

Останні миттєвості Землі

Те, що дору­чи­ли Кістяківському, спо­ча­тку зда­ва­ло­ся фізи­кам немо­жли­вим: ство­ри­ти керо­ва­ний вибух, який сти­сне плу­то­ні­є­ву куль­ку, як сні­жок у доло­нях. Проблема була в тому, що за одно­ча­сної дето­на­ції кіль­кох заря­дів удар­ні хви­лі про­хо­дять крізь метал і сти­ка­ю­ться. Результат вияв­ля­є­ться абсо­лю­тно непередбачуваним.

Але спо­сіб керу­ва­ти хви­лею було зна­йде­но. Для цьо­го фізик і мате­ма­тик Джон фон Нейман спро­е­кту­вав спе­ці­аль­ні вибу­хо­ві лін­зи, які скла­да­ли­ся з зов­ні­шньо­го шару, що швид­ко зго­ряє і вну­трі­шньо­го ком­по­нен­та, що горів повіль­но. Діючи як збіль­шу­валь­не скло, вони фор­му­ва­ли кон­ту­ри вибу­хо­вої хви­лі та спря­мо­ву­ва­ли її до цен­тру бомби.

Іншим інстру­мен­том, за допо­мо­гою яко­го можна було керу­ва­ти вибу­хом, була вла­сне й сама вибу­хів­ка. Після низ­ки дослі­дів Кістяківський дійшов до ідеї ком­бі­но­ва­ної дії двох різних вибу­хі­вок із різною швид­кі­стю дето­на­ції. Перша (швид­ка) мала ство­ри­ти основ­ну хви­лю, а дру­га (повіль­на) — ско­ри­гу­ва­ти її та напра­ви­ти точно до ядра.

Через міся­ці екс­пе­ри­мен­тів потрі­бну ком­бі­на­цію наре­шті було зна­йде­но: як швид­ку вибу­хів­ку вико­ри­сто­ву­ва­ли суміш гексо­ге­ну, TNT, і тор­пе­ксу, а повіль­ну роз­ро­би­ли спе­ці­аль­но на запит Кістяківського в його Піттсбурзькій лабо­ра­то­рії. Вона одер­жа­ла назву баратол.

Коли липні 1945 року потрі­бні фор­ми для лінз наре­шті були виго­тов­ле­ні та достав­ле­ні до лабо­ра­то­рії Кістяківського, на них вже були слі­ди коро­зії і дрі­бні трі­щи­ни. Хімік був лютий! Терміни під­ти­ска­ли, і йому дове­ло­ся виправ­ля­ти дефе­кти за допо­мо­гою сто­ма­то­ло­гі­чної бор­ма­ши­ни та рід­кої вибу­хів­ки. Через роки він опи­ше свій стан у той момент так: «Я думав, що коли у мене в руках вибу­хне двад­цять три кіло­гра­ми вибу­хів­ки, то я навряд чи це відчую».

Нерви тими дня­ми були на межі у всіх. У успі­ху ніхто не був упев­не­ний. Окрім, зда­є­ться, само­го Кістяківського. Він не здри­гнув­ся навіть після про­ва­лу «гене­раль­ної репе­ти­ції» (з холо­стим заря­дом) за два дні до голов­но­го випро­бу­ва­н­ня. І навіть поспе­ре­чав­ся з керів­ни­ком про­е­кту Робертом Оппенгеймером на свою міся­чну зар­пла­ту, що лін­зи не підведуть.

Вранці 16 липня на полі­го­ні Аламо ґор­до ситу­а­ція була близь­ка до істе­ри­чної. Корпус бом­би навіть не всти­гли закрі­пи­ти бол­та­ми, а про­сто рясно пере­мо­та­ли ско­тчем. Але далі все про­йшло напро­чуд чудо­во: 32 капсу­ля-дето­на­то­ра, що були закрі­пле­ні на ста­ле­во­му кожу­сі бом­би, син­хрон­но прор­ва­ли зов­ні­шню обо­лон­ку і натра­пи­ли на бара­то­ло­ву сер­це­ви­ну. Вона пога­си­ла пер­шу хви­лю, потім куля­ста лави­на, що нако­пи­чи­ла­ся, діста­ла­ся до ядра. Реакція пішла!

Потужність вибу­ху, за роз­ра­хун­ка­ми, ста­но­ви­ла 22 000 тонн у тро­ти­ло­во­му екві­ва­лен­ті. Оппенгеймер спо­ді­вав­ся, що вона не пере­ви­щить 300 тонн. Сам Кістяківський про­гно­зу­вав 1400. Ледве під­вів­шись на ноги, він схо­пив Оппенгеймера за пле­че і зажа­дав свій виграш. Хоча поба­че­не вра­зи­ло його не мен­ше, ніж решту. «Наприкінці сві­ту — в остан­ню мілі­се­кун­ду існу­ва­н­ня Землі — оста­н­ня люди­на поба­чить те, що бачи­ли ми», — ска­же нау­ко­вець пізніше.

Радник президента

Спочатку бага­то вче­них, які пра­цю­ва­ли над ство­ре­н­ням бом­би, не при­пу­ска­ли, до яких наслід­ків це при­зве­де. «Навесні 1945 р, — зга­ду­вав через бага­то років Кістяківський, — пред­став­ник вій­сько­во-мор­ської роз­від­ки пові­до­мив нам, що Японія не зби­ра­є­ться капі­ту­лю­ва­ти, і висад­ка аме­ри­кан­ських сил на голов­ні остро­ви буде пов’я­за­на з вели­ки­ми втра­та­ми. Це пере­ко­на­ло мене, що вій­сько­ве вико­ри­ста­н­ня атом­них бомб було виправ­да­ним, тому що я хотів покла­сти край вій­ні якнай­швид­ше. А потім посту­по­во став розу­мі­ти, що це не так…»

Оппенгеймер ска­зав про­ро­чі сло­ва: «Сьогодні наша гор­дість не може не бути затьма­ре­на гли­бо­ким зане­по­ко­є­н­ням. Якщо атом­ним бом­бам суди­ло­ся попов­ни­ти арсе­нал засо­бів зни­ще­н­ня, то неми­ну­че наста­не час, коли люд­ство про­кля­не сло­ва Лос-Аламос та Хіросіма». Подібні дум­ки, без­пе­ре­чно, від­ві­ду­ва­ли і Кістяківського після бом­бар­ду­вань мир­них япон­ських міст.

Після закри­т­тя Мангеттенського про­е­кту Кістяківський повер­нув­ся до улю­бле­ної спра­ви - викла­да­цької та дослі­дни­цької діяль­но­сті в Гарварді. Але ядер­ні пере­го­ни наро­ста­ли. Хтось мав кон­суль­ту­ва­ти нові коман­ди роз­ро­бни­ків. «Кісті» часто від­ві­ду­вав Лос-Аламос, допо­ма­га­ю­чи вдо­ско­на­лю­ва­ти пара­ме­три вибу­ху. Але коли фізик Едвард Теллер, який очо­лив робо­ти зі ство­ре­н­ня ще поту­жні­шої водне­вої бом­би, запро­по­ну­вав йому робо­ту, той від­по­вів кате­го­ри­чною відмовою.

Однак, у 1950-х роках Кістяківський актив­но кори­сту­вав­ся сво­їм екс­пер­тним ста­но­ви­щем, щоб бра­ти участь у ухва­лен­ні клю­чо­вих рішень. Він уві­йшов до Консультативного комі­те­ту Міністерства обо­ро­ни США з балі­сти­чних ракет, Консультативного комі­те­ту з хімі­чної енер­гії Національного управ­лі­н­ня аеро­нав­ти­ки (NАSА). А з 1959 року — після запу­ску пер­шо­го радян­сько­го супу­тни­ка — став спе­ці­аль­ним радни­ком пре­зи­ден­та з нау­ки і техні­ки в адмі­ні­стра­ції Дуайта Ейзенхауера.

У 1957 році, неза­ба­ром після того, як запуск Радянським Союзом пер­шо­го шту­чно­го супу­тни­ка Землі так наля­кав Америку, спе­ці­аль­на гру­па екс­пер­тів, що отри­ма­ла назву Комісії Гейтера заяви­ла у сво­їй допо­віді, що через кіль­ка років загро­за, ство­рю­ва­на радян­ськи­ми раке­та­ми, «дося­гне кри­ти­чно­го рів­ня». Військові вхо­пи­ли­ся за цю допо­відь та запро­по­ну­ва­ли вели­че­зне збіль­ше­н­ня вида­тків на оборону.

«Дехто роз­ці­ню­вав успіх радян­ської космі­чної про­гра­ми як “без­кров­ний Перл-Харбор” для пре­сти­жу США, — писав Кістяківський у кни­зі «Вчений у Білому домі». — У ті дні “Нью-Йорк Таймс” при­го­лом­шли­во писа­ла, що росі­я­ни мають між­кон­ти­нен­таль­ні балі­сти­чні раке­ти, які зда­тні неза­ба­ром стер­ти з лиця зем­лі аме­ри­кан­ські міста».

Використовуючи вче­них радни­ка­ми, Ейзенхауер хотів пога­си­ти хви­лю зане­по­ко­є­н­ня в аме­ри­кан­сько­му суспіль­стві, викли­ка­ну успі­ха­ми Радянського Союзу. Ейзенхауер небез­під­став­но вва­жав, що опи­ра­ю­чись на дум­ку екс­пер­тів, можна одно­ча­сно пом’я­кши­ти кри­ти­ку на адре­су адмі­ні­стра­ції, яка «про­ґа­ви­ла» успіх стра­те­гі­чно­го супро­тив­ни­ка, і зна­йти най­кра­щі рішення.

Вчені здо­бу­ли нечу­ва­ну вла­ду: вони могли накла­да­ти вето на ріше­н­ня керів­ни­ків відомств, впли­ва­ти на кадро­ві пере­ста­нов­ки та роз­по­діл бюдже­тів. Якось пре­зи­дент попро­сив Кістяківського про­ана­лі­зу­ва­ти діяль­ність Стратегічного управ­лі­н­ня ВПС зі сло­ва­ми: «Я не вірю цим гене­ра­лам, тож я послав Джорджа розібратися».

Георгій Кістяківський (ліво­руч) та Дуайт Ейзенхауер. Кінець 40-х років

Втрачені можливості

Не вар­то дума­ти, що Кістяківський нале­жав до «голубів»-пацифістів. У всіх гру­пах та радах він послі­дов­но обсто­ю­вав ідею ство­ре­н­ня про­ти­ва­ги СРСР. Говорячи про необ­хі­дність кон­тро­лю за випро­бу­ва­н­ня­ми ядер­ної зброї, нау­ко­вець закли­кав не до роз­збро­є­н­ня, а до стри­му­ва­н­ня нео­б­ґрун­то­ва­но­го зро­ста­н­ня витрат. У 1960 році він запро­по­ну­вав «поро­го­ву кон­це­пцію», що озна­чає, що всі ядер­ні випро­бу­ва­н­ня вище за рівень техно­ло­гії сей­смі­чно­го вияв­ле­н­ня повин­ні бути заборонені.

Здавалося, що Хрущов був гото­вий на посту­пки і зі сво­го боку. Не дар­ма ж чи не у всіх сер­йо­зних про­мо­вах він гово­рив про мир­не спів­існу­ва­н­ня. «Треба зро­би­ти так, щоб неми­ну­ча бороть­ба між дво­ма систе­ма­ми вили­ла­ся виклю­чно у бороть­бу між іде­о­ло­гі­я­ми», – заяв­ляв керів­ник СРСР у січні 1960 року на сесії Верховної Ради. У вере­сні 1959 року від­був­ся пер­ший візит радян­сько­го ліде­ра до Сполучених Штатів. Візит у від­по­відь Ейзенхауера був намі­че­ний на насту­пний рік.

Але неза­дов­го до візи­ту під Свердловськом було зби­то аме­ри­кан­ський роз­ві­ду­валь­ний літак U-2, що спри­чи­ни­ло охо­ло­дже­н­ня радян­сько-аме­ри­кан­ських від­но­син. Був ще один непри­єм­ний наслі­док — вже осо­би­сто для Кістяківського. Він втра­тив можли­вість поба­чи­ти­ся зі сво­їм бра­том, який про­жи­вав у Києві. Як вияви­ло­ся, назавжди.

Борис Філіпченко у кни­зі «Біографічні сто­рін­ки із сімей­но­го літо­пи­су одно­го роду» зга­дує ціка­вий випа­док: «На поча­тку літа 1960 р. у Києві спо­сте­рі­гав­ся спо­лох: у місті наво­ди­ли лад; асфаль­ту­ва­ли вули­ці. А доктор біо­ло­гії Олександр Богданович Кістяківський, який жив у кому­наль­ній квар­ти­рі, неспо­ді­ва­но отри­мав нову 3-кім­на­тну квар­ти­ру у пре­сти­жно­му райо­ні, що на Печерську. Все поясню­ва­ло­ся еле­мен­тар­но: очі­ку­вав­ся при­їзд до Києва пре­зи­ден­та США Д. Ейзенхауера, а разом з ним і його радни­ка з нау­ки і техні­ки Джоржа (Георгія) Кістяківського — рідно­го бра­та Олександра Богдановича.

Але, як ми зна­є­мо, цей візит не від­був­ся. 1 трав­ня 1960 року у райо­ні Свердловська на висо­ті 20 км було зби­то аме­ри­кан­ський літак-роз­ві­дник. Льотчик Френк Пауерс, ряту­ю­чись, ката­пуль­ту­вав­ся і бла­го­по­лу­чно при­зем­лив­ся. Президенту США у різ­кій фор­мі Микита Хрущов від­мо­вив у офі­цій­но­му візи­ті до СРСР. Зустріч бра­тів Кістяківських не відбулася».

Альтер-его академіка Сахарова

Вплив Кістяківського бага­то в чому буду­вав­ся на довір­чо­му пла­ні Ейзенхауера. Але його тер­мін добі­гав кін­ця. У ході перед­ви­бор­ної кам­па­нії 1960 року сена­тор Джон Кеннеді зви­ну­ва­тив респу­блі­кан­ську адмі­ні­стра­цію в недба­ло­му став­лен­ні до націо­наль­ної обо­ро­ни - і в резуль­та­ті ця пози­ція при­не­сла йому перемогу.

Якийсь час Кістяківський зали­шав­ся при вла­ді. Але розум­не обме­же­н­ня гон­ки озбро­єнь, на яко­му він напо­ля­гав, від­су­ну­ли вбік. Особливо після 1962 року, коли вибу­хну­ла Карибська кри­за і в суспіль­стві та в Пентагоні зно­ву заго­во­ри­ли про від­ста­ва­н­ня США та пере­ва­гу радян­ських ракет. Хоча Кістяківський збе­рі­гав місце у кон­суль­та­тив­них орга­нах, він від­чу­вав, що його вже не чують.

Зрештою він зро­зу­мів, що роль екс­пер­тів бага­то в чому зале­жить від заба­ган­ки полі­ти­ків, в руках яких пере­бу­ває реаль­на вла­да. «Я почав розу­мі­ти, що полі­ти­ка ство­рю­є­ться шля­хом, який є дуже сум­нів­ний. У її фор­му­ван­ні беруть участь люди, які не зна­ють реаль­них фактів і не мають часу їх вивчи­ти по при­чи­ні бюро­кра­ти­чної зайня­то­сті. Деякі пере­бу­ва­ють на низь­ко­му інте­ле­кту­аль­но­му рів­ні», — писав він.

Остаточний роз­рив уче­но­го з уря­дом став­ся в січні 1968 р. Він напра­вив дер­жав­но­му секре­та­ре­ві мемо­ран­дум, у яко­му закли­кав від­мо­ви­ти­ся від засто­су­ва­н­ня гер­бі­ци­ду «Агент Оранж». Ця речо­ви­на зни­щу­ва­ла ліси, в яких хова­ли­ся пар­ти­за­ни, але також викли­ка­ла у людей рак та мута­ції. Не отри­мав­ши від­по­віді, він демон­стра­тив­но вийшов із усіх дер­жав­них структур.

Останні десять років жит­тя Кістяківський від­дав май­же виклю­чно гро­мад­ській діяль­но­сті. Він став актив­ним уча­сни­ком руху за запо­бі­га­н­ня ядер­ній вій­ні, очо­лив­ши гро­мад­ську Раду із ство­ре­н­ня гідних умов жит­тя на зем­лі. Кістяківський сте­жив і за ситу­а­ці­єю в СРСР, осо­бли­во за висту­па­ми ака­де­мі­ка Андрія Сахарова, і навіть брав участь в обго­во­рен­ні його робо­ти «Роздуми про про­грес, мир­не спів­існу­ва­н­ня та інте­ле­кту­аль­ну сво­бо­ду», перед­ру­ко­ва­ну «Нью-Йорк Таймс» у 1968 році.

На дис­ку­сії в Національній Академії наук США, при­свя­че­ній Сахарову, Кістяківський зара­ху­вав фізи­ка до тієї части­ни інте­лі­ген­ції (насам­пе­ред техні­чної), яка збе­ре­гла широ­кий кру­го­зір і, незва­жа­ю­чи на вузь­ко­спря­мо­ва­ні інте­ре­си, дума­ла про долі сві­ту та гло­баль­ні наслід­ки роз­ви­тку техно­ло­гій. Не виклю­че­но, що хімік поба­чив у радян­сько­му коле­зі своє альтер-его.

В остан­ньо­му вели­ко­му інтер­в’ю жур­на­лу «Chemical and Engineering News» він зно­ву засте­ріг від неро­зум­но­го роз­ши­ре­н­ня вій­сько­вих витрат: «Я вва­жаю, що є тісна коре­ля­ція між сту­пе­нем залу­че­н­ня кра­ї­ни до вій­сько­вої діяль­но­сті та зни­же­н­ням можли­во­стей для еко­но­мі­чно­го розвитку».
Ці сло­ва ста­ли про­ро­чи­ми. Але не для США, а для його коли­шньої батьків­щи­ни. Війна в Афганістані висна­жить сили Радянського Союзу і набли­зить його до кін­ця. Але Джордж-Георгій доти не дожив. Його не ста­не 7 гру­дня 1982 року. Через рік у СРСР помре його молод­ший брат, біо­лог Олександр Кістяківський, з яким так і не дове­ло­ся поба­чи­ти­ся знову.

Текст: АНТОН СОЛДАТОВ

Антон Солдатов  4.09.2023