Восьмий нарис з серії «Творці» присвячений Степану Тимошенку, видатному вченому-механіку, інженеру, одному із творців теорії опору матеріалів. У проекті «Творці» спільно з RASA (Russian-American Science Association) T-invariant за підтримки Richard Lounsbery Foundation продовжує публікацію серії біографічних нарисів про вихідців з Російської імперії, які зробили значний внесок у світову науку та технології, про тих, кому ми зобов’язані нашій новою реальністю.
У США уродженця Конотопського повіту Степана Тимошенка вважають буквально батьком прикладної механіки. А в Росії та Україні, де вчений написав свої найважливіші роботи, його прізвище мало кому відоме. Тим часом Тимошенко зумів зробити вражаючу наукову кар’єру як на батьківщині, так і в еміграції. А ще принагідно став співзасновником Української академії наук. Це історія про те, як дореволюційний студент міг збудувати цілу залізничну станцію. Як професори бігли до Стамбула в брудному і мокрому пароплавному трюмі. Як емігранти з Російської імперії змінювали вигляд югославських університетів та американських корпорацій. А ще про буркотливого професора, якому нічого ніколи не подобалося, але якого попри все любили.
Степан Прокопович Тимошенко народився 22 грудня 1878 року в селі Шпотівка, Конотопського повіту, Чернігівської губернії. Перші 20 років його життя нагадують класичну біографію на межі ХІХ і ХХ століть. Старий занедбаний сад, який хлопчик досліджує під час літніх канікул, російська класична література, вчителі, однокласники, заробіток приватними заняттями, вступ до Петербургу, революційні гуртки, студентські заворушення.
Все це з трьома, але дуже важливими відмінностями. По-перше, його батько, Прокіп Тимошенко, був не дворянином, а розбагатілим землеміром. Маєток він купив, господарство тримав у зразковому порядку. Молода людина добре знала селян і їх не ідеалізувала. Він потім згадуватиме, що не вірив у можливість соціалізму на селі і тому не співчував есерам.
Другий аспект – мова. Тимошенко був українцем, у родині говорили суржиком. Його брати потім стали діячами Ради та українського уряду у вигнанні. Сам же Тимошенко довго переживав через «неправильний», як йому здавалося, український акцент. Однак став одним із творців Української академії наук.
Третя відмінність – здобута освіта. Тимошенко закінчив не гімназію, а реальне училище. Не вчив ні латини, ні грецької, ні англійської, але опановував інженерні науки. Йому як інженеру це потім дуже допомогло, а мов не вистачало. І він все життя наздоганяв це відставання, довго й важко освоюючи то німецьку, то англійську.
Рівне. Реальне училище. Джерело
Степан Тимошенко залишив по собі об’ємну і досить нехитру автобіографію, названу просто «Спогади». Звичайно, як будь-які мемуари, книга несе у собі дещо спотворений погляд. І вже своє дитинство академік описує очима майбутнього інженера та викладача.
Наприклад, бачимо, що всі технічні пристосування захоплювали його з раннього віку. Скажімо, у купі піску він будував не лише замки, як усі інші діти, а й залізниці.
Найсильнішим дитячим враженням була парова молотарка, яку батько щороку позичав у сусіда-поміщика. І всі три тижні, які машина працювала, Степанко не відходив від неї ні на крок.
Нарешті – найяскравіший дитячий інженерний спогад. Батько купив сусідній маєток, де перебудовувати треба було буквально все. Степанкові вже виповнилося 14 років, він навчався у реальному училищу та умів креслити і малювати. І Прокіп Тимошенко запропонував сину брати участь у проектуванні та будівництві.
Степан вивчав усі креслення будинків і нові будівлі, що траплялися йому на очі. І навіть іноді під час нудних уроків малював майбутні прикраси та проектував ґанок. Зрештою, він навіть склеїв макет будинку з картону.
Це спогади Тимошенка-інженера. А як викладач він довго і трохи нудно описує методики всіх своїх вчителів: як юнака, який готував його до вступу до училища, так і петербурзьких професорів.
Адже він не любив і вважав марними довгі класні заняття! Та жорсткий і вибагливий учитель математики пробудив інтерес до цієї науки. Але сам майбутній учений відкрив у собі любов до викладання – підтягуючи товаришів, яким важко давалася математика. Заради цього він навіть приходив до школи раніше, до початку уроків.
У всій країні інженерів-шляховиків навчали тоді в одному єдиному місці – в Інституті шляхів сполучення, що у Санкт-Петербурзі. Конкурс становив 5 осіб на місце, але Тимошенко успішно вступив.
Дореволюційна вища освіта сильно відрізнялася від усіх сучасних практик, як радянських, так і західних. Від студента не вимагали суворої відвідуваності, викладачі не мали дотримуватися навчального плану та встановленої програми. Тож величезну роль відігравав людський чинник.
Скажімо, майбутній академік, ознайомившись із манерою викладання професорів, вирішив слухати лекції лише з механіки та хімії, а решту предметів вчити з книжок. Вже тоді він зазначив, що всім курсам не вистачало “раціонально поставлених практичних занять”.
Чим тоді займалися студенти, які ігнорували лекції? Першу половину дня, до відкриття креслярських залів, вони сиділи в буфеті та читали газети. Буфет не був університетської структурою, але був елементом студентського самоврядування. І доходи від бутербродів йшли формування бібліотеки. Не інженерної: там було багато белетристики, книг з соціології та економіки, маса марксистської літератури.
Сам Тимошенко зізнавався, що намагався читати «Капітал», але «ніколи у мене не вистачало ні енергії, ні часу повністю здолати цей об’ємистий твір». Він був лівих поглядів, як і більшість студентів, але в політичних організаціях не брав участь. Народники його не влаштовували, бо добре знав селян. А від їхніх головних конкурентів, марксистів, Тимошенка відвертали звернення до робітників, у яких порушувалась ненависть до власників підприємств та буржуазії. Майже через 70 років, пристарілий професор у мемуарах щиро спробує зрозуміти причини тотального захоплення лівими ідеями своїх однокашників. Згадає, як ще в училищі нікому не подобалися обов’язкові відвідини церкви та військова гімнастика. Що в юнкери завжди йшли ліниві реалісти, які не сподіваються на університетську освіту, і все це викликало якусь неприязнь у офіцерів. А безпосереднє знайомство з тим, як бідно і несправедливо влаштоване життя селян, викликали загальне прагнення соціальної справедливості.
«Мене цікавила боротьба за демократичні засади, за політичні свободи, а запровадження соціалізму здавалося мені справою віддаленого майбутнього. Поки що я вважав за необхідне підтримувати інтереси слабких, наскільки це було можливо в рамках існуючого ладу», – резюмував учений. І мабуть приблизно так мислило багато молодих людей того покоління.
Дуже важливою частиною інженерної освіти у дореволюційній Росії була літня практика. Країна тоді швидко покривалася мережею залізниць. А грамотних залізничників не вистачало. Отже, студенту-четвертокурснику цілком могли доручити спроектувати цілий вокзал.
Саме так проходила практика Тимошенка влітку 1899 та влітку 1900 років. Він брав участь у будівництві Вовчанськ-Куп’янської залізниці у Харківській області та спроектував, наприклад, Куп’янський вокзал. Обидва ці топоніми ми добре знайомі з хронік повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Але тоді там не було війни, а була просто досить злиденна та глуха сільська місцевість.
Станція Моначинівка, яку побудував Тимошенко
За два роки студент, який недовчився, на одній зі станцій проклав водогін і збудував привокзальні будівлі. Спроектував вокзал та збудував паровозні депо. І через півстоліття, ставши вже американським професором, Тимошенко шкодуватиме, що у його студентів немає таких можливостей.
Вчений
У Росії тоді діяла загальна військова повинність. Тимошенко вирішив чесно відбути рік і заздалегідь ставився до цього часу, як до викресленого з життя. Головне, відслужити у Петербурзі, щоб не втрачати зв’язку з інститутом. Так молодий інженер потрапив до Лейб-гвардії Саперного батальйону.
Згодом він дійшов до висновку, що цей рік теж був корисним досвідом. «Передусім тут я провів рік з людьми мого віку, головним чином вихідцями з сіл, в умовах рівності. Це зовсім не те, що зустрічатися з селянами свого села, будучи сином поміщика», – буде згадувати він.
Зближенню з товаришами по службі сприяли дві речі: українство і любов до викладання. Як у будь-якій гвардійській частині, офіцери переважно зайняті були своїми світськими справами, проте функціонування батальйону трималося на унтер-офіцерах.
Ротний фельдфебель та кілька підібраних ним молодших офіцерів були українцями. Але їх, на відміну від петербурзьких студентів українського походження, ще не торкнулося захоплення національною культурою. Тимошенко згадує, як запросив трьох унтер-офіцерів на спектакль «Запорожець за Дунаєм».
«Спектакль, і танці малоросійські, і малоросійська розмова навколо – все це справило на моїх військових приятелів приголомшливе враження», – згадував потім інженер. «Вони вважали, що малоросійська мова – це мова мужиків. А тут раптом студенти та ошатні дами розмовляють цією мовою і танцюють гопака, як у них вдома в селі. Але співають набагато краще, ніж у селі. Скільки розмов було після цієї вистави у казармі!»
Крім того, Тимошенко вирішив готувати унтер-офіцерів та найбільш грамотних солдатів до вступу після служби до школи десятників – навчальний заклад, який готував майстрів та бригадирів для будівництва.
А ще за час служби інженер спроектував міст, що складався з легких жердин та дроту, який могли переносити два солдати. Тимошенко зізнається, що сталося це через те, що «немає чого робити». Але той міст мав великий успіх і навіть був презентований генералу.
Після армії інженер влаштувався спочатку до лабораторії інституту шляхів сполучення, де займався випробуваннями цементу, а потім – випробуванням рейок. Потім потрапив лаборантом до Петербурзького політехнікуму. Там йому належало вже працювати з людьми», — вести у студентів практичні заняття в механічній лабораторії.
До того моменту Тимошенко дійшов до твердого переконання, що математику інженерам потрібно викладати зовсім не так, як майбутнім математикам. Що важливо дати практичні програми всіх знань. А цьому навіть добрі математики часто не вчать.
З таким підходом до методики викладання молодий учений почав складати завдання, з яких склав згодом знаменитий і перекладений різними мовами задачник. Через півстоліття в Стенфорді він використовуватиме на своїх заняттях тодішні петербурзькі приклади.
Росія програвала війну Японії. Невблаганно насувалася перша революція. Хвилювалися студенти, виші припиняли заняття. А Тимошенко використав утворену паузу, щоб відвідати Геттінгенський університет. Знайомство з німецькою інженерною школою надовго зробить його переконаним германофілом. Йому подобалося, що машини для лабораторій купують не про запас, як у Росії, а з чітким розумінням, для чого це треба. Подобалося, що професори не повторюють рік у рік одні й самі лекції, а доповнюють їх у міру розвитку науки. Подобалися відкритість та демократизм у вузах. Під час революційних подій Тимошенко опублікував свою першу наукову працю «Про явища резонансу у валах». А ще підготував теоретичну базу та експерименти для майбутньої дисертації щодо бічної стійкості двотаврової балки.
У 1906 році, поки всі виші ще були закриті через революцію, молодий вчений взяв участь у конкурсі на зайняття вакансії для кафедри опору матеріалів у Київській політехніці. І виграв. При тому, що Тимошенкові було лише 28 років і за всього досвіду лабораторних занять зі студентами, він жодного разу ще не прочитав їм жодної лекції.
Проте успіх молодого професора у Києві був приголомшливий. Зобов’язаний цим він був досить очевидному, на сучасний погляд, нововведенню. Ідея полягала в тому, щоби паралельно з лекційним курсом опору матеріалів йшли заняття в лабораторії. І студенти могли негайно перевірити нові формули у справах, з використанням прийнятих в інженерній практиці спрощених припущень. До Тимошенка цьому раніше ніхто чомусь не додумався. Навіть потрібних приладів у лабораторії не було, вченому довелося конструювати їх самому.
Довелося написати й підручник. І до 1911 вийшла книга, яку прийняли в більшості навчальних закладах імперії. Через десятиліття Тимошенко переробить цей курс і надрукує його англійською. З’являться переклади й іншими мовами.
1909 року молодого викладача обрали деканом інженерно-будівельного відділення. Через два роки його та двох інших деканів звільнять за політичними мотивами – через студентів-євреїв.
Антисемітизм у Російській імперії було встановлено законодавчо, зокрема, були квоти на зарахування євреїв до вузів. Для Київської політехніки квота становила 15%. Після революції інститут почав ігнорувати це обмеження та набрав набагато більше єврейських студентів. Тепер міністерство наполягало на їхньому відрахуванні. Тимошенко, який ставився до євреїв з певним упередженням, проте відмовився їх відраховувати. Все це скінчилося звільненням його та ще двох настільки ж завзятих деканів і відходом у відставку одразу 40% професури на знак протесту.
Таке звільнення означало поразку у правах. Державні виші та державні підприємства найняти Тимошенка більше не могли. Але у вченого якраз вийшов підручник. Крім того, він отримав першу свою премію «імені Журавського», до якої додавались 2,5 тисячі золотих рублів. А як додаткові джерела грошей опальний декан вів в інститутах заняття з погодинною оплатою і виступав консультантом при будівництві дредноутів.
Приблизно в цей час відбулося доленосне знайомство. Погодинні заняття Тимошенко вів у Петербурзі. Жив на Аптекарському Острові і потоваришував із австрійським фізиком Паулем Еренфестом. Той розповідав новому товаришеві про новітні течії у фізиці: квантову теорію, теорію відносності. Вони зустрічалися вранці у ботанічному саду, розмовляли та малювали необхідні креслення паличкою на снігові.
Незабаром австрієць зневірився отримати професорське місце в Петербурзі і поїхав. А потім імена двох учених назавжди об’єдналися в історії науки – теорії згину балок Тимошенка-Еренфесту. Вона визначає поведінку балок з урахуванням зсувної деформації та повороту поперечних перерізів.
Часто про другого співавтора забувають і називають модель просто «теорією Тимошенка», причому не лише на пострадянському просторі. Доказ ролі Еренфеста і спробам зрозуміти, чому його ім’я зникло, присвячене ціле наукове розслідування.
Вигин балки за Тимошенком-Еренфестом
У січні 1913 року опала скінчилася. Тимошенко став професором у Шляхів сполучення та Електротехнічному інститутах у Петербурзі. Почалась війна. Мобілізація виявила багато проблем, у тому числі й технічних. І інженера залучили до вирішення однієї з них – посилення міцності залізничних колій на напрямках, які раніше вважалися другорядними, а тепер не витримували важких військових ешелонів.
Проте, як і в роки першої революції, Тимошенко не приймав близько до серця великих політичних подій. Поки масове смертовбивство на фронтах Першої Світової назавжди змінювало звичний світ, професор читав лекції та приймав іспити, відпочивав у Криму та Фінляндії. У своїх спогадах він довго та з безліччю подробиць опише всі свої відпустки та пішохідні маршрути.
Ще за час війни Тимошенко написав книгу про деформації стрижнів та платівок, яка мала скласти другий том курсу теорії пружності.
Наближалася революція, ігнорувати яку було неможливо.
Академік
1919-й рік, Новоросійськ, тил вже почав відступ перед Добровольчою армією, злива. Два академіки: Володимир Вернадський та Степан Тимошенко – на привокзальній площі, зайнятій біженцями. Найщасливіші мають намети, більшість просто мокне. Академіки у проміжному положенні – у них немає наметів, але є парасольки. Розкривши їх і склавши валізи під деревом, вчені обмірковують своє відчайдушне становище.
Раптом з’являється молодик і гукає Тимошенка на ім’я. Це його колишній слухач. Він кличе професорів у якусь квартиру, де мешкає з групою молодих людей, які супроводжували якийсь потяг із військовим майном і застрягли в Новоросійську. Живуть комуною, всі складаються, закуповуються на базарі, і квартирна господарка їм готує. Тимошенка та Вернадського приймають у комуну, і так вони живуть три дні в очікуванні потрібного пароплава.
З-поміж подібних випадкових зустрічей з людьми, які пам’ятали його і любили як викладача, складалася одісея Тимошенка в роки Громадянської війни і відразу після неї.
Революція застала його у столиці. «Походивши в перші дні революції вулицями Петербургу, я назавжди втратив інтерес і довіру до яскравих описів геройських виступів повсталого народу», – згадував Тимошенко.
Влітку 1917 року він спочатку відправив сім’ю відпочивати до Криму, а потім вирішив переправити їх у Київ до батька. Не з ідейних міркувань, а з суто побутових: зрозуміло було, що зима в Петербурзі має бути важка, а з продуктами в Україні краще. Сам Тимошенко поїхав наприкінці 1917 року, ледве втиснувшись у вагон, набитий дезертирами, що поверталися з гвинтівками у свої села ділити поміщицьку землю.
Багатьох міністрів, обраних Українською Радою, Тимошенко знав особисто як друзів своїх двох братів. Ті, на відміну від вченого, дуже цікавилися і політикою, і національним українським відродженням, багато спілкувалися з місцевою інтелігенцією і після революції опинилися в гущавині суспільного життя.
Самого Тимошенка у це життя занесло проти його волі. Просто стало зрозуміло, що до Петербургу зараз повертатися не можна. Натомість Київський політехнічний інститут одразу після революції запропонував повернутися всім викладачам, звільненим у 1911 році. І Тимошенко знову зайняв кафедру спротиву матеріалів.
А потім волею випадку йому виявилося стати ще й одним із творців Української Академії наук. Якщо дивитися формально, то він якнайкраще відповідав усім критеріям: великий учений, українець, людина, яка встигла попрацювати деканом у Києві. Але на практиці виникли проблеми, оскільки власне українство Тимошенко наполегливо заперечував.
Будучи запрошеним до відповідної комісії, вчений з порога заявив голові ради міністрів Миколі Василенку, що він «противник самостійної України і навіть противник запровадження української мови у сільських школах». Василенко дипломатично відповів, що в галузі механіки це не так важливо.
Незважаючи на скептичний настрій щодо української незалежності, Тимошенко з цікавістю поринув у процес створення академії. На цьому ґрунті вони тоді міцно потоваришували з Володимиром Вернадським. Тимошенко навіть із еміграції продовжить йому писати.
Разом із ними над створенням академії працювали колишній ректор Харківського університету геолог Павло Тутковський та історик Дмитро Багалій. Трохи згодом приєдналися сходознавець Агафангел Кримський, економіст і видатний марксист Михайло Туган-Барановський, історик Федір Тарнавський. У листопаді 1918 року академію було створено, а члени комісії стали першими академіками. Тимошенко очолив Інститут технічної механіки, який зараз носить його ім’я. Впало Гетьманство, встановилася влада Директорії. Але Тимошенко настільки не відчував політичного моменту, що вперто відмовлявся переходити на українську мову. Його викликав член уряду, відчитав і пригрозив звільнити вченого із створеної ним Академії. Тимошенко пише: «Не пам’ятаю, що я відповів члену Директорії, але знаю, що в Академії я продовжував говорити російською мовою і робив це не з завзятості, а тому, що не знав літературної української мови».
Влада Директорії виявилася недовгою і взагалі 1919 рік запам’ятався багаторазовим переходом Києва з рук в руки. Якщо не брати до уваги дрібних епізодів, коли місто займали ненадовго різні сили, то з початку лютого до кінця серпня в ньому правили червоні, а потім взяла під контроль Добровольча армія.
У цьому вирі подій Тимошенко то ходив на уклін до більшовицького міністра, щоб отримати бюджет для академії, то ховався в селі, щоб червоні, що йдуть, не забрали його, прапорщика запасу, до себе в армію силою.
Влада білих була вченому набагато приємнішою і зрозумілішою. Та й відповідали за науку його старі знайомі. Але якщо червоні готові були визнавати українські установи, то борці за «єдину та неподільну Росію» з Добровольчої армії – ні.
Кілька місяців пройшло у безрезультатних спробах зміцнити становище академії. А потім до Києва знову зайшли червоні.
«У разі заняття Києва більшовиками моє становище як прапорщика запасу, що ухилився від більшовицького призову, ставало дуже небезпечним», – розсудив учений і один, без сім’ї, відправився до Ростова-на-Дону шукати роботу при уряді Добровольчої армії. Тоді він ще вірив у перемогу Білого руху.
Але влада розсипалася, а разом із нею й налагоджені механізми життя. І це стало помітно вже у дорозі. Так, на одній станції поїзд зупинився, пасажирам оголосили, що скінчилося паливо та відправили ламати паркани та тягнути їх до паровозу. Потім машиніст, провідники та кондуктори обклали пасажирів даниною та заявили, що поки ті не позбирають для них певну суму, потяг далі не піде.
У Ростові Тимошенко зустрів знайомого з Петербургу і швидко увійшов до Військово-інженерної Ради при уряді Півдня Росії. Отримав військову форму, посвідчення та консерви зі складу. Загалом якось зміцнив своє становище, але ненадовго.
Добровольча армія відступала під ударами більшовиків. Довелося залишити Ростов і відступити до Єкатеринодару. Разом із армією йшла й інтелігенція: вчені, викладачі. А серед них і Тимошенко із Вернадським.
Були організовані загальні збори професорів, щоб вирішити, що робити далі: чекати на більшовиків чи їхати? Тимошенко твердо обрав друге. Тим більше, що Югославія оголосила про готовність прийняти біженців із Росії. Разом із вченим-механіком, Георгієм Піо-Ульським, Тимошенко навіть ходив на аудієнцію до сербського посольства.
«Я дуже часто думаю про від’їзд. Досить важко під більшовиками. Хочеться на великий простір: 2 роки не знаєш, що робиться на Заході та у світовій літературі. Це занадто відчуває Тимош[енко]»,- написав у ті дні у своєму щоденнику Вернадський.
А далі на двох друзів-академіків чекала така сама поїздка до Новоросійську. Злива, очікування на пароплав, випадковий попутник і життя в дивній комуні.
Пароплав прийшов через чотири дні, академіки дісталися Ялти, де Вернадський вирішив зазимувати на своїй дачі в надії, що справи Білого руху одужають. А Тимошенко поїхав до Севастополя, прагнучий потрапити на евакуаційний рейс до Константинополя.
Але зробити це було непросто. Місто тоді було окуповане інтервентами з Франції. І французькі урядники вирішували, кого пускати на пароплави. Тимошенко ледь не впав у відчай, але допоміг випадок.
«Колись, ще до війни, Товариство французьких інженерів присудило мені почесний відгук за праці з будівельної механіки та видало відповідне посвідчення за підписом міністра. Це посвідчення в мене зберігалося, і я подав його консулу. Ефект був несподіваний. Консул змінив тон і видав дозвіл на пароплавне місце не тільки мені, а й моїм супутникам та їхнім родинам. Це був, здається, єдиний випадок у моєму житті, коли документ про академічну відзнаку мав практичну користь»,—згадував учений.
А далі маленький вантажний пароплав, нашвидкуруч перероблений під перевезення пасажирів, йшов до Константинополя аж три тижні. Разом із Тимошенком пливли: інший український академік Тарановський із сім’єю та інженер, колишній учень, Яків Хлитчієв. Кожен тулився як міг. Дружині Хлитчієва знайшли місце в каюті, а йому самому дістався гамак у трюмі. Коли постуденіло, водяна пара стала конденсуватися під стелею, звідти лляв справжній дощ, і інженерові довелося закриватися парасолькою. Тарановський із сім’єю розташувався на якихось ящиках. А Тимошенко спорудив собі ліжко з двох дровиняк та дошки.
Емігранти сходять із пароплава, що прийшов до Стамбула. 1921 рік
Емігрант
У Константинополі біженців відправили на карантин на Халкі – один з Принцевих островів у Мармуровому морі. Життя починалося з чистого аркуша. Кожному видали миску та кухоль, заселили у просторі будинки, але без меблів. Довелося спати на мішках із соломою та вистоювати довгі черги за безкоштовною кашкою. Зате в черзі можна було перекинутися парою слів із якимось професором чи полковником.
Карантин скінчився. Тарановський продав свої гімназичну та університетську золоті медалі, щоб купити квитки, академіки сіли у вагон третього класу та вирушили до Белграду.
І знову Тимошенко скрізь зустрічав учнів чи читачів своїх підручників, які допомагали впоратися із труднощами еміграції. У Белграді таким несподіваним шанувальником виявився професор Арновлевич, який ще до революції купив підручник Тимошенка і готував за ним свої лекції. Він запропонував емігранту зупинитися у будинку своєї сестри.
Та сама історія повторилася під Загребом, де вчений винайняв кімнату. Варто було синові господині почути його прізвище, він розповів, як у російському полоні вчив за його книжкою опір матеріалів. Тут же господарі переселили Тимошенка до найкращих кімнат.
У Загребському університеті ректор, як виявилося, давно знав наукові роботи інженера. І коли з’ясувалося, що перед ним сидить їхній автор, емігранту відразу було запропоновано зайняти кафедру опору матеріалів. З початком семестру можна було братися до занять.
У проміжку між прибуттям до Югославії та початком викладання Тимошенко зробив дві важливі справи. Він написав роботу про посилення країв отворів у металевих аркушах та з’їздив до Києва за дружиною та дітьми.
Сталося це у квітні 1920 року, коли газети написали, що польські війська підійшли до Києва. Він одразу поїхав до Варшави, домігся візи та виїхав до охопленої війною України.
«У Києві на вокзалі було зовсім порожньо. Візників не існувало, і я попрямував на Гоголівську вулицю з моїм необтяжливим багажем. У хаті тільки-но почали вставати. Мій приїзд був повною несподіванкою, – за сім місяців моєї відсутності не було жодних звісток про мене. З киян, які поїхали до Ростова та Криму сім місяців тому, я повернувся додому першим»,—згадував учений.
Перезимувати сім’ї допомогла академія. Політехнічний Інститут виплачував дружині його платню та допомагав продуктами. Але академіки самі перебували у досить жалюгідному стані. Тимошенко був присутній на одному засіданні і залишився вражений взуттям одного з відомих математиків: підошва чобота зовсім відірвалася, і той підв’язав її мотузками. «Костюми багатьох академіків прийшли на повну старість, і я у френчі, виданому мені англійцями в Ростові, здавався досить гарно одягненим», – писав про це Тимошенко.
Рідні їхати не хотіли. Усі знову думали, що за поляків життя налагодиться. Але вчений був наполегливий і мав рацію. Київські поляки й самі вже евакуювалися. Місцевих до евакуаційного поїзда брати не хотіли. І тут знову допомогла випадкова зустріч.
«Евакуацією розпоряджався інженер, який був багато років тому моїм учнем. Він мене впізнав, розкрив один із товарних вагонів і всіх нас туди впустив. Потяг рушив. Виявилося пізніше, що це був останній поїзд, що прорвався з Києва, наша остання можливість покинути Росію», – згадував Тимошенко. Але їхали ми недовго і знову зупинилися, не доїжджаючи до станції Буча, де ми проводили літо в 1907 році. Тут нам все було знайоме, але вигляд був незвичайний: ліворуч горіло знайоме нам село, праворуч йшли великою дорогою польські війська, що відступали».
Шлях був важкий. Академік із сім’єю спав на соломі серед якихось сільськогосподарських машин. Потяг багато разів зупинявся. І одного разу, наприклад, пасажирам довелося вишикуватися ланцюгом і відрами наповнювати паровоз водою з колодязя – водокачку було зруйновано.
Тим не менш, Тимошенко з дружиною та дітьми доїхали успішно, і в Загребі почалося вже забуте мирне життя. Діти ходили до школи, батько читав лекції. Хорватську мову він освоював за газетами – тут допомагало знання російської та церковнослов’янської. Звичайно, в лекціях, як і раніше, проскакувало багато російських слів, але слухачі швидко звикли.
Вперше після війни Тимошенко з’їздив у наукове відрядження. Побував у Німеччині, Франції та Англії, де познайомився з молодим радянським фізиком Петром Капіцею. Через два роки вчений несподівано отримав листа з Америки від колишнього учня по Петербурзькому політехнікуму. Він працював у компанії, що займалася усуненням вібрацій у машинах. І пропонував своєму професору переїзд та платню 75 доларів на тиждень.
Питання було непросте. З одного боку, Тимошенкові подобалося викладати, йому подобався клімат у Загребі, професори та студенти. І він чудово розумів, що від цього доведеться відмовитися. Але професорської платні вистачало лише на найнеобхідніше. Він не міг купити собі ні одягу, ні меблів, не кажучи вже про своє житло. Були й амбіції іншого роду, хотілося перекласти та видати свої книги європейськими мовами.
Загалом, вчений спробував всидіти на двох стільцях. Семестр закінчувався, і він домовився, що місце в університеті збережуть за ним до осені. Тимошенко вирішив попрацювати три місяці в Америці, а потім уже вирішити, що робити далі.
Промисловий інженер
Сполучені Штати вченому одразу не сподобалися, причому майже за всіма параметрами. Якщо судити з листів та спогадів, не подобалися Тимошенкові вчені, інженери та робітники, бібліотеки та університети, рівень життя та дозвілля, американці та єврейські емігранти.
Не подобалася відсутність звичної дистанції між фізичною та розумовою працею. Він із обуренням писав, що молотобоєць на заводі може заробляти більше інженера, що професор в університеті сам тягає важкі залізяки для експериментів, а не доручає це спеціальній людині. Що професори та інженери підробляють, а не займаються наукою, що студенти б’ються.
Тішила лише одна річ, про яку він невдовзі написав академіку Вернадському: «Немає вузького “націоналізму”, з яким Ви скрізь зустрічаєтеся в Європі і який особливо неприємний був для мене в маленьких слов’янських країнах на кшталт Югославії чи Чехословаччини».
Натомість Тимошенка вкрай дратували американські інженерні споруди. Нью-Йоркському надземному метро присвячений у його спогадах окремий гнівний пасаж: «Зовнішній вигляд їх був потворний. Конструкції вражали своєю технічною безграмотністю і були, на мою думку, небезпечні для руху. При проходженні поїздів і особливо при їх гальмуванні на станціях розгойдування цих конструкцій досягали неприпустимих меж. Про безграмотність американських інженерів я вже раніше склав собі певне уявлення, вивчаючи міст, що провалився в Квебеку. Але все ж таки не припускав, що надземна залізниця Нью-Йорка побудована настільки безграмотно».
Критика різка, але вчений безперечно мав на неї право. Саме він згодом створить у США повноцінну інженерну школу.
Компанія, куди запросили працювати Тимошенка, була у Філадельфії. Виявилася вона крихітною – лише п’ять кімнат. У ній займалися новими двигунами для військового флоту, і інженер приступив до розрахунків колінчастих валів.
«Тут інженерною наукою ніхто не цікавився і доведеться жити в повній науковій самоті», – згадає він потім свої сумніви тих перших американських місяців. – «Америка мені точно не подобалася. Залишаючись у Загребі, я був ближчим до наукових центрів. Я міг іноді брати участь у наукових з’їздах. Міг друкувати свої роботи у найкращих європейських виданнях. Але, звертаючись до матеріальної сторони справи, картина представлялася інакше. У Югославії я жив у злиднях».
Це й вирішило справу. Тимошенко написав до Загреба два листи. Один до університету, що не повернеться. І другий дружині, щоб брала молодшу дочку та приїжджала. Старша донька та син залишилися в Європі та вступили до Берлінського політехнічного інституту. Вчений твердо вирішив дати їм хорошу інженерну освіту, і був абсолютно впевнений, що в США її немає.
Незважаючи на це, він все сильніше сумував за викладацькою роботою і мріяв влаштуватися в якийсь із американських вишів, про що теж писав Вернадському. Як тільки у 1923 році у його фірми почалися фінансові проблеми, Тимошенко насамперед написав листи до кількох університетів. Але його навіть відповіддю не удостоїли.
Натомість відповіла одна з найбільших промислових компаній «Вестингауз». Вона готувалася розширювати дослідницький відділ, у якому вже працювали кілька російських іммігрантів, які дали Тимошенкові найкращі характеристики.
І ось уже нове місце роботи у Піттсбурзі. Цього разу Тимошенко міг побачити, як влаштовано зсередини велику американську компанію. Найбільше його вразило, що інженери сиділи в тому, що ми зараз назвали б «опен-офісом». “Американці зовсім не розуміють, що для розумової праці необхідні тиша і деякий комфорт”, – констатував він.
Натомість у «Вестингаузі» було багато таких самих, як він, емігрантів. З ними Тимошенко здебільшого і спілкувався, влаштовував піші прогулянки в обідню перерву. Настрій був такий собі. Російські інженери не дуже зналися на електромашинах, на яких спеціалізувалася компанія, відчували з цього приводу синдром самозванця і боялися, що їх звільнять. Але практика показала, що фундаментальна інженерна підготовка дозволила кожному зробити гарну кар’єру у США.
Цех заводу «Вестінгауз» у Піттсбурзі. 1920-ті роки
Близьким другом Тимошенка став винахідник кінескопа та один із батьків телебачення Володимир Зворикін. Такий самий іммігрант, він працював у «Вестингаузі» і навчався в докторантурі в університеті Піттсбурга. Зворикін часто підвозив нового друга на завод та із заводу на своїй машині.
Тимошенко одразу показав, що для компанії він цінне придбання. Винайшов та покращив кілька дрібних вимірювальних приладів. Вирішив низку складних інженерних завдань. І незабаром став консультувати різні технічні відділи «Вестингауза» у сфері опору матеріалів. Якщо в серійній машині щось ламалося, і інженерам потрібно було точно визначити причину та не допустити нових поломок, зверталися саме до нього.
Тут вчений вперше звернув увагу на один із суттєвих плюсів інженерної справи в США-наукові результати, досягнуті в дослідницьких відділах великих корпорацій, набагато швидше знаходили своє втілення у виробництві. «Цей зв’язок науки і техніки налагоджувався, за моїми спостереженнями, в Америці успішніший, ніж у Європі», – визнав Тимошенко.
Не минуло й року на новому місці, як емігранту довелося знову спробувати себе у ролі лектора. До нього звернулася група молодих інженерів компанії, які хотіли прослухати курс теорії пружності. Набралось 25 слухачів. Часу вдень на це не було. Тому Тимошенко навчав їх вечорами, нашвидкуруч перекушував удома та повертався на завод. «Так, ймовірно, вперше на території Сполучених Штатів, був прочитаний курс теорії пружності», – відзначає він.
Потім ці внутрішні заводські лекції перетворилися на постійно діючий семінар. Там уже читав доповіді не лише сам Тимошенко, а й інші інженери, розповідаючи про різні розділи механіки.
На початку 1924 року головний інженер-механік заводу Ітон вирішив ще щільніше підключити нового співробітника до навчання молодих колег. Компанія щороку наймала близько 300 випускників американських інженерних вишів. І перші півроку вони навчалися, проводячи по 2-3 тижні у різних заводських цехах. Потім їх розподіляли по виробництву, але приблизно кожен п’ятий вирішував продовжувати освіту всередині Вестінгауза. Вони складали спеціальний іспит і могли вступити до однієї з внутрішніх шкіл: механіки чи електротехніки.
У першій Тимошенка попросили прочитати курс опору матеріалів. Він вкотре констатував погану теоретичну підготовку американських випускників. І прочитав їм курс, який у царській Росії зазвичай слухали другокурсники.
Кожен теоретичний відділ курсу супроводжувався у відповідність до наміченого ще в київський період підходом рішенням прикладних завдань. Ці лекції потім склали першу половину нової американської книги Тимошенка “Applied Elasticity”.
Компанія була зацікавлена у тому, щоб праці її дослідників обговорювалися на міжнародних наукових та інженерних конгресах. Так Тимошенко потрапив улітку 1924 року до Торонто і провів кілька днів на території університету. Атмосфера там панувала британська, учасники конгресу були переважно європейцями. І вчений повернувся у великій тузі за університетською роботою.
Становище іммігранта у «Вестингаузі» було міцним. Грошей вистачало не тільки на життя, не лише на навчання дітей у Німеччині, а й навіть на посилки родичам у СРСР. А Тимошенко писав один за одним відчайдушні листи до Вернадського. «Тутешні лабораторії ні з російськими, ні навіть із Загребом порівняти не можна. Країна дивовижна! Живуть люди з матеріальним комфортом та обходяться без газети, без театру, без пристойної книгарні, без бібліотек!! Щоб здобути порядну наукову книгу, треба писати самому в Європу»,—скаржився він у листуванні.
Компанія багато в чому була готова піти Тимошенкові назустріч. У 1926 році його відправили у поїздку до університетів та лабораторій Європи. Він побував у Великій Британії, Німеччині, Швейцарії та Франції, брав участь за ці кілька місяців у двох наукових конгресах.
У США діяльність вченого дедалі більше виходила за межі рідного заводу. Він виступив із доповіддю в університеті Мічігану. Прочитав лекцію для вузьких спеціалістів та професорів у Массачусетському технологічному інституті. А от консультаційної роботи ставало дедалі менше. На заводі компанії працювали вже три випуски внутрішньої корпоративної школи – інженери, які прослухали курс Тимошенка та вирішували більшість завдань, що стосуються міцності, без сторонньої допомоги. Англійською мовою вийшов його авторський курс опору матеріалів, що значно спростило і викладання. Так що інженер навіть домовився з директором інституту, що його відпускатимуть по обіді писати в спокійному стані нову книгу про вібрації в машинах. Тимошенко пояснив начальнику, що саме з цією темою пов’язані багато труднощів інженерів компанії, і заручився його підтримкою.
Теоретична частина нового курсу була значною мірою взята із російськомовних книг Тимошенка. А ось практичні завдання спиралися на реальні приклади із заводської практики. 1927 року курс був готовий.
Навесні того ж року вчений отримав телеграму від декана Інженерної школи університету Мічігану. Там було засновано спеціальну кафедру для дослідницької роботи з механіки. І Тимошенкові пропонувалося її зайняти. Мрія збувалася.
На заводі з усіх сил намагалися його утримати. Пропонували офіційне звання заводського консультанта та повну свободу від місцевих правил. Обіцяли поїздки на будь-які конгреси в Європі та Америці. «Все це було дуже привабливо. Але я знав, що поки буду на заводі, спокою не буде і науково працювати не зможу», – згадував потім учений.
Але попрощалися з компанією вони добре. За Тимошенком зберегли посаду консультанта, що приїжджав. Він мав відвідувати завод раз на місяць і два дні обговорювати питання механіки із заводськими інженерами.
Батько-засновник
Чи варто писати, що в американському університеті Тимошенку теж одразу дуже багато чого не сподобалося. Його дивував поділ праці, при якому вся адміністративна робота аж до запрошення нових професорів ведеться університетською адміністрацією – людьми, які часто не мають прямого відношення до науки і викладання.
Пригнічувало, що професори зобов’язані з 9 ранку до 5 пополудні сидіти у своїх кабінетах. І що викладачі інженерних спеціальностей зазвичай використовують цей час для виконання сторонніх замовлень. Але найбільше дратував невисокий соціальний статус професора.
Він звик до європейського підходу, коли професор—бажане і високооплачуване звання. А в Америці в ті роки хороші практики, чи то лікар, чи то інженер, зовсім не рвалися викладати. Невдовзі Тимошенко переконався, що інженери в університеті набагато менші професіонали, ніж їхні колеги у Дослідницькому інституті «Вестингауза». Та ще й заздрісні.
«З першого дня моїх занять в університеті я відчув, що ставлення до мене зовсім не таке, як на заводі. На заводі інженери зверталися до мене за порадою, по допомогу. Вони були зі мною люб’язні, - я не був їх конкурентом. Зовсім інше становище було в університеті. Тут я іноземець, який погано розмовляє англійською, поставлений у привілейоване становище»,—згадував Тимошенко. Справді, зі своєю особливою кафедрою він мав займатися зі студентами зовсім небагато годин. А грошей отримував удвічі більше, ніж звичайні професори.
Вражаюче, але навіть студенти ставилися до викладачів без жодного пієтету. Якоїсь миті вчений помітив, що чоботи його весь час забруднені. Він замислився і зрозумів, що університетська територія брудна, подекуди в бруді прокладені дерев’яні містки. І в цих вузьких місцях студенти зовсім не прагнуть поступатися професорові дорогою. А сам Тимошенко при зустрічі на містках інстинктивно відходить убік і забруднює чоботи. «Вирішив змінити мою поведінку, не поступатися дорогою та йти прямо на студента. При моєму зростанні і вазі цей метод виявився вдалим – студенти поступалися дорогою, і я став приходити додому з чистим взуттям», – напише він потім у мемуарах. При цьому у науковому плані студенти теж не блищали. У вузи вони вступали з набагато меншою математичною підготовкою, ніж їхні європейські однолітки. І ставилися до навчання прагматично. Виведення формули їм не цікаве, якщо можна зазирнути у довідник і одразу отримати готове рішення.
До самого навчання ставлення теж існувало прагматичне. Майже будь-яку кар’єру можна було зробити без наукового ступеня. Тому ніхто особливо не прагнув стати доктором інженерних наук. Тимошенко вирішив зламати цю ситуацію. І якщо вже студенти обирають відразу йти на завод, то чому б не залучити до розширеної навчальної програми заводських інженерів, що вже діють. Скориставшись зв’язками у «Вестингаузі», вчений створив схему, за якої деякі молоді співробітники компанії після закінчення внутрішньої заводської школи могли вчитися на докторський ступінь у університеті Мічігану під його керівництвом.
Але оскільки від Піттсбурга до Анн-Арбора, де викладав Тимошенко, треба їхати майже 500 км, згодом було вирішено перевести інженерів «Вестингауза» до Піттсбурзького університету. Тимошенко там уже не викладав, але допоміг розробити правила взаємодії вишу та заводу. Що особливо приваблювало докторантів, якщо в дисертації зараховували наукові роботи, виконані в корпоративному дослідницькому інституті.
Натомість при університеті Мічігану вчений-емігрант організував літню школу механіки. «Розрахунок був на те, що молоді викладачі інших американських університетів побажають використовувати літні канікули для прослуховування курсів, які зазвичай потрібні на докторських іспитах», пояснить він у спогадах. Ідея виявилася дуже затребуваною. Першим же влітку «в 1929 році» на навчання з’їхалися півсотні вчених з усієї країни. Розрахунок Тимошенка був вірним: кількість інженерів-докторантів у Мічиганському університеті почала зростати. А сам він регулярно читатиме доповіді на літніх школах, навіть коли стане професором Стенфорда.
Фізичний факультет Стенфордського університету. 1930-ті
Ще одну важливу річ для американської інженерної науки вчений почав реалізовувати ще у Піттсбурзі. Він вирішив організувати Секцію прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків для друку та обговорення профільних наукових праць. Він зумів заразити цією ідеєю головного інженера-механіка «Вестингауза» Ітона. Але з самого початку було вирішено не замикатися в рамках однієї корпорації і запросити представників «Дженерал Електрикс».
І знову Тимошенко намацав те, чого не вистачало американській інженерній науці. Секція прикладної механіки, запущена наприкінці 1928 року, швидко набрала популярності і стала важливим майданчиком для наукових дискусій. А її журнал Journal of Applied Mechanics – авторитетним виданням у цій галузі.
Почалася Велика Депресія, але професор переніс її благополучно з позиції стороннього спостерігача. В університеті скоротили, а потім взагалі перестали платити зарплати професорам, але Тимошенко працював і у «Вестингаузі». Дорогою до Піттсбурга він часто був єдиним пасажиром у спальному вагоні. У розпал кризи вчений з’їздив на два конгреси до Європи, подорожував Францією і намітив там план нової книги «Стійкість пружних систем».
У 1933 році виповнилося шість років викладання в університеті Мічігану, і Тимошенко отримав саббатикал – оплачувану піврічну відпустку. Він вирушив у велику подорож Старим світом і навіть побачив нацистський мітинг у Німеччині. «По вулицях марширували у військовому порядку якісь люди та діти, очевидно, школярі. Скрізь маса прапорів партії Наці. Це нагадувало демонстрації часів більшовиків у Петербурзі», – відзначить він потім у спогадах.
Восени 1934 року Тимошенка запросили до Каліфорнійського університету на місяць, як стороннього лектора. А з 1935-го почали кликати назавжди. Майже одночасно його почали запрошувати і до Стенфордського університету. Вчений обрав Стенфорд.
Вчений переселився на інший кінець країни, тому на превелику радість, позбувся роботи консультантом. До того ж, і стенфордські студенти йому подобалися більше. Більш виховані, не такі грубі, із забезпечених сімей.
Початок Другої Світової війни застав вченого в черговій поїздці Європою. Але в Америці справи йшли, як і раніше. І у вільний від лекцій час Тимошенко писав нову книгу – за статикою споруд. «Американські книги з цього питання здавались мені малозадовільними, – пояснював він. – Американські автори вчили “як” потрібно вести розрахунок, але питання “чому” цей розрахунок призводить до потрібних результатів, залишався нез’ясованим».
Війна охопила весь Старий світ. Але до кінця 1941 року і напад на Перл-Харбор в американських університетах вона зовсім не відчувалася. Потім класи порідшали. Всі здорові студенти, які не мають відстрочок, були мобілізовані до армії.
Розгорталися військово-промислові програми. Тимошенко то читав доповіді щодо спеціальних відділів теорії пружності для інженерів-авіабудівників у Лос-Анжелесі, то консультував морське відомство у Вашингтоні. Далі читав вечірні лекції для інженерів оборонної промисловості. Вченому виповнилося 65 років, але всупереч ухваленим правилам його залишили в університеті.
1946-го мобілізовані студенти почали повертатися. А інженерна наука США стояла на порозі великих змін. Виділялися державні кошти на розвиток інженерної освіти. Тоді з ініціативи Тимошенка у Стенфорді з’явилося відділення дослідницької механіки. У наступній поїздці Європою вчений досліджував механічні лабораторії поваленої Німеччини і переманював кращих професорів працювати в Америку. Занять в університеті у Тимошенка ставало дедалі менше. У новому відділенні він читав лише два курси: «Механічні властивості будівельних матеріалів» та «Історію опору матеріалів». Друга область поступово ставала головною сферою його наукового інтересу.
Весь вільний від викладання час він присвячував своїй історичній книзі, яка вийде 1953 року. А в усіх поїздках Європою скуповував у букіністів старовинні томи, присвячені механіці.
1955-го Тимошенко нарешті вийшов на пенсію. Хоча йому було вже 75 років, університетська адміністрація умовляла продовжити контракт. Але професор відмовився. «Всі курси, які я читав, вже було надруковано. І повторювати на лекціях те, що студент міг прочитати в книзі, не представляло жодного інтересу», – пояснював він.
У 1957 році Американське товариство інженерів-механіків заснувало медаль імені Степана (точніше, в англійському варіанті – Стівена) Тимошенка. Її щорічно вручають за визначні досягнення в галузі прикладної механіки. І першим лауреатом став, що закономірно, сам Тимошенко. У посвідченні медалі пояснювалося, що вчений був «лідером нової ери прикладної механіки».
Літній професор отримував у ті роки безліч почесних нагород та звань. Аж до обрання (відразу після поїздки до СРСР) іноземним членом Академії наук СРСР. «Про те, що я колись був обраний до Академії ще дореволюційним її складом, тепер не згадувалося», – саркастично зауважив Тимошенко.
Вчений овдовів ще 1946 року. Його донька – Ганна Тимошенко-Герцельт жила у Вупперталі, і відставний професор відвідував її щоліта.
А 1964 року він зламав ногу у Швейцарії і не став повертатися до США, а перебрався у Німеччину до дочки. Він помер у неї на руках 29 травня 1972 року. За рік до цього професор зумів підготувати і випустити свою останню книгу «Механіка матеріалів».
Свої «Спогади» Тимошенко опублікував 1963 року. Там він чесно зізнався, що досі не впевнений, чи правильно він зробив, що переїхав до США.
«Зайнявшись підготовкою інженерів, придатних для теоретичного дослідження технічних завдань, я написав низку курсів, які знайшли широке поширення. Але нового в Америці зробив мало. Чи це сталося тому, що багато був зайнятий практичними роботами або тому, що мені вже було близько сорока п’яти років і почав старіти, я не знаю»,- констатував учений.
Автор тексту: НІКІТА АРОНОВ
Список літератури:
1) Тимошенко Степан Прокопович. Спогади, Париж 1963 року.
2) Isaac Elishakoff. Who developed the so-called Тимошенко beam theory?, Mathematics and Mechanics of Solids, August 12, 2019
3) Вернадський В. І. Щоденники 1917-1921. Київ, 1994.
5) Stephen Timoshenko — path-breaking profesor of applied mechanics, Stanford
Никита Аронов 7.04.2024